НАЙВИЩА ПОЕЗІЯ — ЄДНАННЯ ДУШ
Поетичне слово розширює просторові і часові межі буття людини. За допомогою слова, образу можна долати величезні простори, спілкуватися з людьми, які живуть за тисячі кілометрів і навіть з тими, з ким доля розвела в часі, хто жив задвго до нас, слати послання тим, хто житиме після. Вірш — наче рука, простягнута у простір, у безмежний космос. Поезія, наче той чарівний вогник, збирає до свого кола Шевченка і Лесю Українку, Богдана-Ігоря Антонича і Павла Тичину, Бориса Пастернака і Марину Цвєтаєву, Василя Стуса і Федеріко Гарсіа Лорку. Біля цього вогника я мріяла погрітися, ще з юності, коли топтала стежки біля Псла у Великих Сорочинцях, на батьківщині Гоголя та в селі Сагайдак на Полтавщині.
Потім було виключення з Київського університету імені Т. Шевченка з політичних мотивів (за читання самвидаву), а наступного року з Київського інституту іноземних мов після передачі зарубіжної радіостанції про цей факт виключення студентів, де були зачитані кілька моїх віршів… Десятки років ніде не друкували, не мала улюбленої роботи, спілкування — мусила виїхати в Челябінську область, де й жила десять років, „з горя” закінчила Челябінський політехнічний інститут…
Тоді мої вірші стали для мене не просто способом висловлення думок, почуттів, а й, так би мовити, способом виживання. Бувало, йду дорогою і сама собі декламую: „З моєї долоні летять ластівки за море далеке, за море безкрає… За ними злітають мої думки, а я їх чекаю, я так їх чекаю… В цім вихорі бід, і розлук, і морок, турбот і печалей, і глуму, і горя, я все ж дочекаюсь своїх ластівок з-за дальнього моря, з-за синього моря”…
Якби у моєму житті не сталося ніякої іншої світлої події, крім Помаранчевої революції, то й заради цього варто було б жити… То була найвища поезія, дивовижне єднання душ. А ще ж було багато чого прекрасного…
Є речі, які важко пояснити раціонально, по-науковому. З іншими людьми живеш поруч роками, а взаєморозуміння немає. А буває, зустрінеш людину вперше в житті, випадково, а розумієш одне одного з півслова.
З рік тому я попросила мого однокурсника Михайла Саченка, прекрасного поета, кінорежисера (який, до речі, не зміг себе реалізувати, як і більшість із нас, поетів “загубленого покоління”) написати коментар до цієї збірки. Писав майже рік, я вже й не сподівалась, що завершить. Нещодавно приніс, а через тиждень — відійшов за межу. Це була остання його робота.
***
© Надія Кир’ян. Всі права застережені.