ПОВЕРНЕННЯ
А хата крейдою біліла
І осипалась, ніби мак.
Та хата знов мені боліла,
Немов не хата, а тюрма.
Їй все ще марились вокзали
І пристрастей палкий вогонь.
Ми тут колись когось чекали,
Хоч не згадати вже, кого.
Це ж скільки по світах блукати?
І ось нарешті це село.
Я повернулася. А хату
По вікна листям замело.
І вже дверей не відчинити.
Такі ми рідні — і чужі.
В саду ще доцвітає літо,
А в хаті пустка, як в душі…
***
© Надія Кир’ян. Всі права застережені.