МОЯ КИЦЯ
Коли іде зі мною до криниці,
Коли мене з роботи зустріча,
Я вдячна тихій муркотливій киці,
Немов не киця це, а дитинча.
Так лагідно уміє притулиться,
Що хоч бери та прикладай до ран.
Це вже не киця, а моя сестриця
Або коханий, і у нас роман.
Роман у кицьки та у поетеси?
Це, може, й смішно, а либонь, що й ні.
Бо не страшні мені ніякі стреси,
Образи й біди також не страшні.
М’який клубочок — я це добре знаю —
В тяжку хвилину, у найважчу мить
Підкотиться — і тихо запитає:
— Чому ти плачеш? Що тобі болить?
***
© Надія Кир’ян. Всі права застережені.