Тарас ЛЕОНІДОВ

СПОГАД

Невже, кохана, назавжди сплюндровано,
Мов рідну землю, щирості стежки?
Дивлюсь на місяця, що вабив зачаровано,
Коли ми йшли до щастя навпрошки…

Живу тепер прив’ялою билиною,
Та цур мені, навіщо я про те?
Живу, як всі. Зі світу вже не згину я,
Це так. А далі що?.. Пусте…

Невже то гріх — завжди, щоденно плакати,
Обличчя приховавши від усих,
Шукаючи в домівці закути,
Щоб уявити твій щасливий сміх;

І по містах далеких, запилюжених
Блукаючи, страждати без кінця,
Шукати в днях шалених і напружених
Твоіх очей осяйні озерця?

Кохана, рідна, доле неприборкана,
Візьми мене в свої чудні світи;
Чи поверни кохання недоторкане,
Чи в небуття навіки відпусти!

Жовтень 1990 року.