Ліда МЕЛЬНИК

* * *

колобродом ілюзій
хистким незаміреним дном
ти дійдеш до межі
за якою — розкошлане сонце
і впадеш долілиць
(епілептичний симптом)
і свого відображення
запитаєш уперше —
хто це?

ошелешені очі
із страдницьким чорним зерном
перебільшений грим
( звідкіля стільки гордого тону? )
ця банальна печаль
наче брязкальце з синім шклом
наче Пісня Пісень
в обробці для саксофону

а торкнутися лячно
( така полохлива навіженість)
пригадати себе
за сірим шаром амальгами
— з цих плечей облітала
зимово фарбована ніжність
з цих долонь сухозліттям
сходив ворожбитський орнамент

впізнаєш
дочитала
по літері з кожної зморшки
мов бульварний роман
пережовуєш власну суть
це б хотілось верлібром
ще можна поемності трошки
а насправді заїжджена
слізношлягерна каламуть

біла тінь на щоці
гіркотою підведені губи
перешерхлі кліше
так жорстоко тягнуть униз
— з телеграфних дротів мов вирок
невписане ( — любий )
одкровення пунктиром
крапка-тире ( — повернись )

а складала ж центурії
прийнявши позу провидця
малювала майбутнє
словами терпкими мов оцет
— щоб тепер приблудити
світлотінню на впалих лицях
і свого відображення
безперервно питати
хто це?

***

© Ліда Мельник. Всі права застережені.