ПРИТУЛОК ПЕСИМІЗМУ
Повертаюся в місто, котре мене не чекало,
в цей цинічний світ, життєрадісний, наче склеп.
Замалим не обнявши його зопалу,
обм’якаю на хмари, затягнуті в сірий креп.
Ну, а місто — як місто. Пізню готує гостину.
Виставляє вино і горілку, міцну, мов сльоза.
Роззявляє беззубу пащу, хоч і левину.
Позіхає. Плює. Робить ставки. Входить в азарт.
Я втечу звідсіля. Казино хмільне й божевільне.
У найглибшому морі вмію знаходити сушу.
Я порядна, цнотлива і соціально-стабільна —
компостую в брудному трамваї квиток і душу.
На порозі будинку, котрий вже давно не рідний
( тим не менше, це — довготривале житло),
розглядаю пейзаж, препарований і погідний,
експонований світ, безумовно чарівний крізь скло.
За дверима лишаються скрегіт, дим і задуха.
Десь далеко ножем входить в ніч катеринка.
Умостившись на кріслі, закладаю ноги за вуха,
і читаю філософів в заяложених обкладинках.
Цей жорстокий маркіз у полоні солодких мрій,
і Спіноза, і Кафка, і Зиґмунд Фрейд до каґалу,
і старий Шопенґауер — предок, на жаль, не мій…
Правда, може дідусь Захер-Мазох* спричинився
до цього шалу?
___________________________________
*1 Мої предки жили на вулиці, паралельній тій, брук котрої найчастіше топтав незабутній Л.З.-М. (Тепер це вул. Коперника). Щодо родинних зв’язків із вищезгаданим — неперевірена версія.
***
© Ліда Мельник. Всі права застережені.