ВИСТАВА З ОДНИМ АНТРАКТОМ
Motto: “У велике ніколи, у маленьке завжди."
Жак Превер.
Дійство перше. МОНОЛОГИ ДЛЯ ДВОХ.
* * *
— я ніхто
я нізвідки
я тут взагалі не живу
ці адреси чужі
ці сліди перекреслено вітром
я упхався в трамвай
і квиток собі сам перерву
протягнувши зупинку до найближчої перевірки
мене скинуть з східців як з престолу
колінами в сніг
у поганській молитві замруть обморожені руки
і за жовна закотиться сонцем призахідний сміх
щоб назавтра прокинутись чимось готовим до друку
я тавро
я стило
я Бог знає яке потерча
бомж небесних вокзалів
кав’ярень брунатний янгол
я з тверезо-розважних премудрих хореїв почав
а закінчу ймовірно білогарячковим ямбом
горизонти палають
руїни в смердючій лаві
чорні крокви доріг примерзають до ніг піліґрима
мене скинуть з східців
але хоч би і на голові
я туди доповзу
я схизматик
я неопалимий
все минуще
лиш в цій юродивій юрбі
я навік
я твій Бог
(але ліпше з Розп’ятим лишися)
я прийду і піду
а він проросте у тобі
помолися за мене кохана
прошу
помолися
* * *
— а ти тепер
у цю оскомну осінь
коли казяться п’яні небеса
з таких палітр не малювали досі
таких картин ніхто ще не писав
риплять мольберти кам’яних пленерів
і сохне віхоть краденого сонця
такі пейзажі у чужій манері
такі мазки не снились барбізонцям
тут кисне дощ
і вимирають фавни
тут на монмартрах дивні переміни
а ти тепер
понуро і безславно
зів’ялий мім у масці Арлекіна
зніми свій плащ
зітри пліснявий грим
сховай лице за латані лаштунки
це ж тільки відблиск втомленої гри
що в дзеркалах шукає порятунку
це ж тільки фарс
і ролі не свої
(яка душа протягне без суфлера)
важкий велюр підмостки роздвоїв
стоїть затишшя кольору мадери
а ти тепер
ще мабуть завчасу
малий антракт між ґенієм і блазнем
на сцені гарно бавитись в красу
коли в партері хащі непролазні
* * *
— світ чека
на автобус на сни на Месію
популяції прагнуть на мить одірватись землі
і ніхто не спитає
чиї я рамена зігрію
і ніхто не повірить
що вмію я це взагалі
просто сонмам трухлявих богів вже давно не до того
(стільки в кухолі цьому намішано різних отрут)
герострати листопаду мерзнуть в оранжевих тогах
тротуари мете сизий хронік на прізвисько Брут
дим бряжчить по бруківці
ламаються списи нашестя
уклоняється бал сарабанді залізних копит
тільки я в осторонні
я воїн без докору честі
і ніхто не спита
на чиїх підмурівках мій щит
* * *
перебудеш цю ніч і підеш
рипнуть ветхі завіси
не цілуй мені руку
не шукай наосліп олівця
у колючім світанні пробредеш коридором мов лісом
подорожнім застрягнеш на сходових манівцях
раптом стануть липкими залізом ошкірені клямки
раптом стане мілким цей бездонний асфальт унизу
і гойднеться цикутою кава на дні філіжанки
і по білих шляхах розтечеться болотний мазут
і нічого
і все
я до вікон пришпилена снігом
пересохла чеканням
сторука мов двадцять п’ять Будд
це ж була не любов
це було як навала як іґо
от попросиш зректися а я…
я не зможу мабуть
і довіку залишусь в жорстокій незламній облозі
ще цю ніч перебудеш а далі куртина впаде
переможений лицар низає сліди на дорозі
сентименти річ гарна
та з біса куди він іде ?
* * *
але хто
хто заплющить цим мертвим віконницям очі
біла дама примерзла до них шкарубкими крильми
і скрегоче її переточений шашелем почет
і сумні робінгуди спливають на вістрях зими
проржавілі ворота завмерли в жалобному танці
дзиготять каламутні струмки по нагрузлих валах
десь камінну плоть статуй шматують вовки-сіроманці
десь дебільні трувери мугичать у висхлих ровах
я прийшов королево
я впав із такого Ґраалю
звідки дуже нечасто вертають з зворотнім квитком
тільки Вас вже нема
це якась напомаджена краля
тільки я із букетом
а бажано було б з вінком
Ви залишились там
на вітражних слизьких манускриптах
перекуті на дзвін
у єдвабі чавунних обнов
я ж вернувся назавжди
зворотні шляхи перекрито
я прийшов королево
я прийшов
я прийшов
я прийшов
* * *
це той берег куди не буває запізно ніколи
жовтий смуток своїх каравел припинати до хмар
накриває листопад широким рясним парасолем
сонцеликий ліхтар
і коцюрбне рука на перилах останнього трапу
вислизають слова у грузький прохололий пісок
ти усього чекав
лиш не цього ядушного страху
запізнитись на крок
мій щасливий Язон з віковою печаттю печалі
осіянний мій болю предвічний мов справджений міт
хто рахує хвилини на цім обгорілім причалі
після тисячі літ
на останній сторінці є місце для апофеозу
допиши його сам
і навіки перо відклади
хай боги аплодують найбільшій твоїй перемозі
повернутись сюди
корабель захлинеться густим передгроззям відпливу
на уламках палаців майбутнє складе епілог
і в крихкім горизонті зійдуться примарні вітрила
монологом для двох
(і — як дует, але вже без облич):
— я ніхто
— ти тепер
— світ чека
— перебудеш цю ніч і підеш
— але хто
— це той бер…
е
г
— я ніхто
— ти тепер
— світ чека
— перебудеш цю ніч і підеш
— я ніхто
— ти тепер
— я ніхто
— ти тепер
— я ніхто
— ти тепер
…….
…….
Завіса (якщо є ).
АНТРАКТ
( Епізод єдиний, призначений для виконання дуетом. Але як — зусебіч, боячись повернути обличчя. Коли звук надірветься — ніхто й не почує…)
як добре що є ще міста в котрих нас не було
як добре що є ще театри де ми не вмирали
і десь достигають незаймані нами квартали
сухітними персами сірих дорійських колон
і сонні Джульєтти скидають прогнилі мотузки
бездомним коханцям з іржавим запалим лицем
і пахне волосся прозорим сухим ялівцем
коли у обіймах стає нерозважливо-вузько
як добре що є ще провулки без наших слідів
безбожні в своїй непорочності благословенній
де марно з кинджалом стоять вороги безіменні
міняючи варту давно остогидлих постів
як добре що є ще молитви котрі не за нас
бо як же тепер оминати чужі небезпеки
це тільки здається що бути подоланим легко
коли в нескінченнім антракті спиняється час
і вдарить набат
і впаде незаплямлена зброя
ми житимем довго по-зрадницьки здавшись без бою
і нас поховають по різні кути цвинтаря
( Після такого резюме що залишається, окрім надтріснутих дзеркал. Порожня сцена. Привиди чи тінь сотворять друге дійство. Зал не дочекається анфасу. Зате — два профілі, а чим ще є самотність… )
Дійство друге. ДІАЛОГИ НАОДИНЦІ.
* * *
одягни свою вим’яту пам’ять
парасолю удома залиш
може десь у сусідній брамі
перемокнеш і переболиш
за дев’ятим ударом на вежі
повернеш в тротуарну стихію
і ймовірно заслабнеш на нежить
а можливо на шизофренію
захлинувшись в асфальтовій синьці
перекинувши шкереберть
місто повне тобою по вінця
місто повне тобою ущерть
велелюдне і неприступне
де стомившись від самоти
хтось спитає
коли наступний ?
але це вже будеш не ти
* * *
а ти живеш передчуттям
і носиш грози в передпліччі
важким неспокоєм предвічним
по передмістях
серед плям
чиїхось невдалих перевтілень
чиїхось втомлених пришесть
шукаєш апріорну честь
претекст для зганьбленого тіла
на тлі змарнованих приречень
передостаннього пориву
чекаєш завтрашнього дива
настане день
прийде Предтеча
* * *
твоя нетутешність в обгортці прозорій
дзвіночок на шию пустим рітурнелем
знайди собі затишний лепрозорій
і Благовіщення за Клоделем
знайди собі острів у формі сонету
вчепи краєвиди на кожне вікно
знайди собі сонце завбільшки з монету
а потім повісься
чи йди у кіно
або в цім скаженім бульварнім шарварку
узявши когось за долоню вологу
знайди собі лаву в безлюдному парку
і більше нічого
* * *
коли помре торішній сніг
котрий тебе образив
ти вдариш пам’ять навідліг
у п’яному екстазі
ковзне з руки брудна піна
анабіозом криги
так сходить суєта земна
в час першої відлиги
і сей химерний чоловік
мине тобі
абищо
він також падав ще торік
він просто трохи вище
* * *
хтось повертався у спізнене літо
кашляли хрипко застуджені брами
човгав проспектом худими ногами
серпень у жовтім плащі кришнаїта
може тепер ти пробачиш це місто
де на Вірменці розп’ято Месію
брук обростає дощами
і тліють
вікна на захід бурштиновим листям
жебраєш сонце в порожніх трамваях
десь заховавшись у кутик затишний
лічиш захланно обшарпані тижні
щоб — на квиток від вокзалу до краю
а краю нема
є лише передмістя
парк Погулянка
кінцева облізла
плигаєш блазнем крізь коло об’їзду
ходиш по лініях еквілібристом
може тепер під бордюром крислатим
спазмом ковтнеш хворобливу відвертість
приймеш офіру в цупкому конверті
очі заплющиш
і станеш чекати
— стомленим шелестом падали кроки
сипались з рук мідяки на підлогу
хтось повертався
і було волого
плакали янголи блакитноокі
* * *
непоміченим вислизне ранок
і всадить тобі ніж межи плечі
посміхнувшись безглуздо і п’яно
шамотатимеш придихи речень
божевільно пустим голослів’ям
над чолом чужим і спітнілим
і не руки
тупі руків’я
на прощання ввіткнуться в тіло
а опісля залижеш рани
скавулячи з вовчої туги
непоміченим вислизне ранок
і залишить бордову смугу
* * *
бо треба було стріляти в спину
неблагородно
зате надійно
три дні дзюрчало б мутне сумління
і вив би пудель чийсь без упину
зайшлася б осінь плачем сопливим
три тижні б снились нудотні снива
в купнястій гальбі шипіло б пиво
і жовтий присмерк потрохи б сивів
дуель зірвалась
а треба було
три роки пальці ґашет тиснули
аж до схід сонця стебло допнуло
шорстких пелюсток — преніжне дуло
* * *
коли зруби долонь окільцюють роки
і живицю склюють безсоромні шпаки
ти нікому не зможеш подати руки
не скрививши перед собою
насипатимеш в жменю дрібного вівса
годуватимеш птаха а може і пса
доки день не зійде
і впадуть небеса
нерозкритим цупким сувоєм
хай тоді скаженіють брудні гончаки
концентричними колами сходять віки
і долоні клюють знавіснілі шпаки
тільки б очі лишили в спокої
* * *
писати ні про що
і думати ніяк
і починати білими з рашади*
коли в струнких картатих колонадах
товчеться спазматичний переляк
ламати трон беззбройним королям
пускати дим із суєтних травестій
тобі б вродитись десь на перехресті
діагонально бавлячись життям
і грати ясно як по партитурі
в якомусь знавіснілому азарті
без прорахунків правил і фальстартів
нещадно посуваючи фіґури
щоби собі в жорстокому бою
поставити нарешті нічию
( і пауза — хвилини на дві. Можна піти. Чи лишитись — спиною до рамп…)
Завіса ( хоч, в принципі, її вже не потрібно).
________________
* рокіровка
***
© Ліда Мельник. Всі права застережені.