Степан ЛИТВИН

НАС ПОРЯТУЄ ТІЛЬКИ ЄДНІСТЬ

Неначе воду у пустині,
Несли ми добрість повсякчас,
Такі гуманні та гостинні,
Що зайди хазяйнують в нас.

І декотрі аж марять грою:
Жбурнути нас в пітьму німу,
Щоб ми, як мухи за корою,
Сиділи не лише в Криму.

Леліють заміри руїнні —
Розбудувать імперський дім…
Жить українцю в Україні —
Неначе у краю чужім…

Вкраїно, ти у нас єдина.
Лиш тут нам серце тьох і тьох.
Ти — рідна мати-Батьківщина
Чи мачуха для багатьох?

Де наша преса, наша книжка?
Культури аура хистка.
І патріота жде насмішка,
Ненависть іноді чека.

Ти захопився Блоком, Лістом,
Ти вивчив мови — п’ять чи й шість,
А кличуть націоналістом
За рідне слово, цвіт душі…

І голос нам скрипить іржавий:
“Що ж, ви одержали своє.
Ви добивалися держави?
Держава Українська є.

Є гімн, є прапор, герб існує,
Держави стільки є ознак.
Російська мова в ній панує?
То історично склалось так”.

Сусіди зброю все кували,
Вкраїну рвали хижаки.
Віками русифікували
І ґвалтували чужаки.

Немов у джунглях — право сили.
Душили український спів.
В хохлів таки перетворили
І козаків, орлів степів.

Поміж братами чвари творим,
Облуду правдою зовем
Чужою мовою говорим,
Чужою думкою живем.

Питаю: в Києві чи де я?
Слова читаю крижані,
Що не спрацьовує ідея
Національна в наші дні.

Але ж не вб’є й катюга лютий
Ідею, споконвік живу:
Повинні жити й ми, як люди,
Здолавши кривду вікову.

І хартію створив нам Орлик.
Рости до неї і рости.
Таж наступають нам на горло,
Таж затуляють нам роти.

Які пісні у нас чудові —
Достойні полетіть до зір…
За пісню власну в ріднім Львові
Убитий Ігор Білозір.

Франкову хату знов спалили
І гинуть речники палкі…
І люд злочинно розділили
На мільйонерів й жебраків.

Заможні, начебто монархи,
І ласі на чуже добро,
Прихватизують олігархи
І море, й небо, і Дніпро?

Їм нагадати про сумління —
Зірвати груші на вербі…
І предків наших покоління
Зорять із вічності в журбі.

О, як співали й працювали —
У них завзяття беремо.
О, як за волю повставали
І… шию пхали у ярмо.

Бо лівобічні й правобічні,
Бо “східняки” й “західняки”…
Були діяння героїчні,
Та, браття, поступ наш який?

Країни все багатші й дужчі,
А в нас і просвітку нема.
Знов покарає нас грядуще,
Знов — Соловки і Колима?

Знов “чорним вороном” ночами
Шугатиме кремлівська лють?
Опам’ятайтесь, яничари,
Бо й вас в Мордовію зашлють!

Підуть вмирати ваші діти
За шал московських воєвод…
Як любо недругам радіти,
Що чвари гублять наш народ!

Чи ж не було в нас Наливайка?
Чи ж не було в нас Богуна?
Але ментальності нагайка
Ізнов додолу нагина.

Який гіркий урок Руїни!
Крутян Господь лиш воскресить…
Над головою України
Ізнов дамоклів меч висить.

Всі українці — і етнічні,
І всі, хто любить рідний край,
Хто вмре за ідеали вічні, —
Під прапор єдності ставай!

Нам Духа рвійна спадкоємність
Серця вогненно потрясе.
Нас порятує тільки єдність…
Де розбрат, там загине все!

***

© Степан Литвин. Всі права застережені.