Степан ЛИТВИН

СТЕПИ І СОНЦЕ ПОНАД МОРЕМ
(Легенда про два прапори)

Вмираючи столітній дід простяг
Несмертний дар онукові Андрію:
— Бери, матросе, корабельний стяг,
Надію нашу, предків наших мрію.
Я прапор потопити пожалів,
Поплив із ним вночі у шторм у човні.
Як Отченаш, всі назви кораблів
Глибоко в серці та… на дні у Чорнім…
Я, може, довго так тому й живу,
Що не віддав двох стягів супостату…
Ще взимку спас я першу корогву,
Надрубану і кулями протяту.
…Злий тупіт й матюки чужинських лав,
Така гірка большевиків побіда…
Я в рідну землю знамено поклав,
Мов батька, мов небаченого діда.
Як не загинув, зна лиш Бог святий…
Брів, виросивши одяг жалюгідний…
Пробравсь-таки (бо дужий, молодий)
Де чорноморці, в Севастополь рідний.
Навчався у бувалих моряків
Врага топити і пожар гасити.
Найбільше там було подоляків,
Чернігівців, полтавців, одеситів.
Ідея наша зріла на очах
(Їй у віках судилось гартуватись).
Не заважав і адмірал Колчак
Свідомим українцям гуртуватись.
Ввійшли мої друзяки дорогі
До Ради Чорноморської Громади.
О збори величаві, рідний гімн!
Як море, зал, схвильований і радий…
Яких звитяг добивсь наш гурт “Кобзар”!
Ескадра підняла вкраїнський прапор!
Та з Пітера примчався комісар,
Балтійці брали шепотом й нахрапом:
“Кто самостийнык, тот не патриот.
Враги на нас идут стальным потопом.
Как жаждут немцы заграбастать флот!
Пока не поздно, мы его потопим”.
Як не хотіли падати на дно
Лінкори наші. крейсери, есмінці!
Коли наказ “Топить!” було дано,
Заплакали матроси-українці…
Який могутній флот в безодню йшов!
Яка велика гинула ескадра!
То — піт людський, народу сльози й кров,
То — наші ліс і хліб, заводи й надра…
Який в твердинах башт вогонь таївсь!
Ех, важив лиш один снаряд півтонни!
Чи я, Андрію, блекоти наївсь?
Чи я забувся, щ? для нас потоне?
Як підло ошукали нас “брати”,
Укотре українців одурили!
Вогнем гармат ми все могли змести!
І от позбулися на морі сили…
Забрали решту суден вороги,
У Царгород поплив дредноут “Воля”…
Шматують край чужинці навкруги…
Хаос на Чорнім морі та сваволя…
Отак усе ми втратили… Чому ж?
Я ж рвався в бій..
Хіба один я рвався?
То хто ж я, внуче, — боягуз чи муж?
По правді, то не дуже і злякався.
Щоб трошки хоч зарадити в біді,
Не дав я нашій потонуть святині.
На грудях прапор заховав тоді —
Степи і сонце понад морем синім…
Ховав я стяг до слушної пори
Під гавкіт псів і поповзи зміїні…
Бери! Щоб довго жив!.. А буде треба —
вмри,
Але не дай умерти Україні! —
Онук присяги-клятви не давав,
Лише затамував одвічну муку…
Лише побожно стяг поцілував
І діда в руку — вдячно й на розлуку,
Ой Господи, на вічну вже розлуку…

***