Степан ЛИТВИН

ГОНЧАР І КАРМАЛЮК

З гори котивсь помалу віз —
Горшки, макітерки і глеки
Якийсь гончар на продаж віз,
Обачно правив кіньми, легко.

Аж тут збитошні пастушки
(Знічев’я витівки шукали).
“А нумо поб’ємо горшки!” —
Раптово коней налякали.

І схарапудилась гніда,
Рвонувся дереш без дороги.
Лукавий віз перекида.
А хлопчаки — дай Боже ноги!

Лише Устимчик не утік,
Хоч серце тенькає в хлопчини.
Розвів руками чоловік:
“А щоб вас вік дощі мочили!”

Сердезі ледь не до плачу:
Зарібок місячний віднято.
“Ну чим довги я заплачу?
Чим нагодую дитиняток?”

Устим промовив, як старий:
“Біди ми, хлопці, наробили…
Хіба не жаль дрібних дітий?
І нащо ми товар побили?”

І застидавсь, і зажуривсь,
Що вчинена велика шкода…
Вже парубок. Вже оженивсь.
А пам’ятається пригода.

Пізнав солдатську гіркоту.
В Сиберію ходив закутий,
А витівку дурну оту
Не міг, ніяк не міг забути.

Коли він ярмарками брів,
Базарами, а чи торгами,
То придивлявсь до гончарів:
Можливо, стрінеться той самий…

У гончаря і вус, і чуб,
Гончар плечистий і рукатий…
Як не старався правдолюб,
Не пощастило розшукати.

…Женуться шляхом жандарі,
Лютіші, аніж хижі звірі.
Діброва близько й чагарі,
Та ближче голубі мундири.

На повороті, за дубком:
“Рятуйте, добрий чоловіче!”
Мерщій соломою, рядном
Накрив небоязкий візничий.

Хоч мулько на горшках лежать,
Та, може, утікав недaрма…
Побіля воза вже біжать
Захекані і злі жандарми.

“Ты, хлоп, не видел никого?
Сюда бежал большой ворюга!” —
“Чому не бачив? Ондого
Побіг, проклятий, у яругу!”

Устим правицю потиска,
З чуприни струшує солому.
А придививсь до візника —
Та це ж отой гончар знайомий!

Слова знайшов яркі й прості:
“Уклінно дякую, земляче!
А ще мій давній гріх простіть,
Простіть мій давній гріх дитячий!”

“Невже такий великий гріх,
Що не забулось і донині?” —
“Позбулись ви горшків усіх
Тоді в Курилівській долині.

Були малі ми і дурні.
І я свистів. Признатись мушу.
Простіть, добродію, мені —
І совість облегшіть, і душу…” —

“Та викиньте із голови!
Не пам’ятаю зла ізроду.
Я вас пізнав — отаман ви,
Боронець нашого народу”. —

“Хоча не видко тих собак,
Не будем біса дратувати..
А ви сміливий, не слабак.
Ви звідки? Як вас, дядьку, звати?”

“Із Бару я, Іван Гончар.
Як пан дозволить — гончарую.
А за довги тоді лихвар
Забрав буланого і збрую…”

“Лихвар усяк жалю не зна,
Всю крівцю вип’є, оглашенний!” —
Вийма отаман гамана
Із глибоченної кишені.

“Се вам пеня за ті горшки…” —
“Ви що? Ні, ні! Ходіть здорові!”
Устим подався навпрошки
І зник у весняній діброві.

Зависла з батогом рука:
“Історія! Ну хто б повірив?
Порятував Кармалюка!
Ви чуєте мене, псявіри?

Злапали дулю, вороги?
Спіймали облизня сьогодні?”
А вдома ждуть ізнов борги,
Без матері сини голодні…

Ударив скорий рішенець:
Виводять з двору конячину…
Але із грішми гаманець
Вночі Устим таки підкинув.

І гончаренки ті зросли,
Майстрами стали, гончарями.
І вози, й глеки зацвіли,
Красуються під образами.

І хай гончарний круг не той,
Хай досі тяжко жити правді,
В палких серцях — Устим-герой
І гордий їхній прапрапрадід.

Майстри і молоді, й старі —
По Україні слава лине.
Допоти будуть гончарі,
Допоки вдосталь буде глини.

***

© Степан Литвин. Всі права застережені.