Степан ЛИТВИН

ПРИТЧА ПРО СМЕРТІ

Не будуть злочини там Богом прощені.
Чомусь в уяві час той, жах постали.
Давно ж, не в нас… Та жаль селян
Тамбовщини,
Що супроти більшовиків повстали.

В дитини крихту виривали з рота,
Щоб ситно їлося в обох столицях.
Ішла душити армія — не рота —
Пожежами і кров’ю шлях стелився.

Провівши мужа, сина із плачами
(Яке оружжя в них — берданки й коси…),
Йшли — бо набат! — і жони з рогачами.
То Бонапарт, Батий все косить?!..

Бої увечері, вночі та вранці.
Від шалу захлиналися “максими”…
Відходили в глухі ліси повстанці,
Та мужність залишалася із ними.

Зі смертю вперто хлібороб змагався —
За волю вмер би і чотири рази…
І Тухачевський довго не вагався
(Ще й вітер в спину) — дав команду “Газы!”

І хлору хмари сунули лісами,
Метались, по землі качались люди.
І очі їм з орбіти вилізали,
Криваво рвались і синіли груди…

І крикнув ескадронний Мукомела
(Набачився в боях смертей, пожарищ):
— Товариш командарм! Ну що ж ми дєла…
— Молчать! Тамбовский волк тебе
товарищ!

Бандиты, кулачьё! В земле пускай лежат!
Пускай враги большевиков дрожат!
Мы революцией планету потрясем!
Мы счастье на штыках и саблях ей несем! —

І задихались тисячі — повіти…
І не було спасіння пташці, рибці…
В конвульсіях конали діви, діти…
А Тухачевський вигравав на скрипці…

І вождь учив, що вороги навколо.
І Тухачевський маршалом зробився…
І тіло Тухачевського хололо..
І вигравав на скрипочці убивця.

***

© Степан Литвин. Всі права застережені.