* * *
“Вже третій місяць сохну без дощів я”, —
Картопля нарікає на талан.
Тверда пшениця в’яне з бездощів’я…
Чи град періщить огород та лан.
Все градобій молотить і ґрасує,
Мов рекетир, що вийшов на розбій…
Які гіркі докори наші всує
Небесній канцелярії крутій!
Учімось керувать небесним краном?
Коли потреба — капотить згори…
Докерувалися важким ураном —
Зоря Полин упала і горить…
Жахлива, невидима й нещадима
Палатиме десятки тисяч літ…
Наука об’єктивно несудима,
Але ж трагічний фізики політ!
Її ривок — немов політ Ікара:
Віск розтопивсь від сонця — впав Ікар…
Експеримент з плутонієм — і кара,
І кара з кар, з наднеймовірних кар!
Ненарожденні мучаться нащадки —
То у квадраті сотні поколінь…
Про нас в тисячоліттях чорні згадки.
Нас прокленуть, мабуть, — і тінь, і тлінь…
Погода ж лиш од Неба і од вітру.
Од — Небу й вітру стільки зацвіло!
Кумекаю одну з приміт — нехитру.
Що кумкають од жабки — на тепло.
І, як у пісні дівчина співає,
Ідуть, ідуть у Києві дощі.
Хмарина любо сльози проливає
На злак, на плід, на бульбочки в кущі…
І вітру, й сонцю, і дощу — подяка
За хліб, за бараболю на столі…
Не може радіація ніяка
Життя убити всюди на Землі!
Ще до науки маємо довіру:
Лише вона — розвою джерело.
Використовуймо природу в міру.
Щоб гармонійно в ній усе жило!
***
© Степан Литвин. Всі права застережені.