+ + +
І на їхні голови поклавши,
сутінки із яструбиних крил.
І загорнуть лихоліття наше
в тепле листя, в золотавий пил:
рибою пливи, свідзинським; кавою
посмішку залий. І за одвірком –
за три кроки погляду лукавого
не зітреш за шклом. І з нашим віком
в теплім листі порпайся. Зануриш
голову у жолоб річки. Блудять
мертві очі. І кого ти дуриш
з цеглою й підошвами на грудях?
Трубадури дудку і підсвічник
ще проп’ють у корчмі, але корчить
лихоліття лиховісну вічність
руки заламавши в зблиску вовчім,
що на їхні голови поклавши,
ніч – як черево вочиці – і схолоне,
зупинившись кров, але настрашиш
тих світів заюшену заслону.
Блудиш по світах, петляєш. Втечу
рибам напитай – втікач самітний.
І заходить тінь чиясь за плечі
й крейдою твій контур точно мітить.
***
© Василь Махно. Всі права застережені.