* * *
На старому дереві сидить
двоє птахів. Людські обличчя
повернені у мій бік.
Птахи радяться.
Їхні рухи сомнамбулічні.
Поміж листя висять яблука
униз головою, неначе маленькі китайці
з блискучими личками,
і наче діти на гойдалках,
гойдаються черешні а може вишні.
Ми чекаєм когось.
Яблука падають важко у
їжакувату траву,
наче леви у ній роз-
лягаючись.
І здається, ось-ось
хтось прибуде, ачи
з’явиться із нізвідки,
наче роса на колючих
пелюстках незнайомої квітки.
Чекаючи
на когось, про кого знаєш тільки,
що колись він таки прийде,
можна стати зовсім мілким
або навпаки.
Ніде
не записано, хто Він і як
з’явиться
тобі.
А головне — коли.
Птахи
шелестять крилами, на мене
поглядаючи. Губи їхні безмовно
ворушаться. Можливо, вони знають, але
не кажуть мені нічого. Повна
тиша. Лише яблука
все ще падають, завмираючи в травах.
Рухом крил розгойдані ягоди,
наче губи тремтять. Помалу
той, кого я так довго чекала,
забувається. Лиця птахів
усміхаються, у бік мій не дивлячись, i
тихий спів
павутиною золотою обплутує дерево і мене.
І нашіптує хтось дуже рідним голосом, що і це теж мине.
***
© Оксана Максимчук. Всі права застережені.