* * *
Тут ще недавно був хтось. Ще каміння
обвуглене і тепле в місці, у котрому
вони багаття розіклали. Ще птахи
схвильовано з-за стовбурів жилавих
спостерігають за недавнім дійством,
котре для них продовжує тривати
у запахах незвичних хмизу й м’яса,
в колодах, розігрітих від сидіння,
у шамкотінні листу під слідами
чужинців, що приходять ненадовго
й відходять назавжди.
Птахам найлегше
лишатися спокійними. Вони
постійні жителі цих місць. Їх не хвилює
звідкіль сюди приходять, що шукають,
куди ідуть, навіщо, чи доходить
хоча би хтось. У їхніх володіннях
час міряється довжиною ліани,
не кількістю мандрівників, котрі
завжди проходять повз. Ніхто іще
не залишався тут. Ніхто
не лишиться.
Мандрівники
рушають далі. Хтось пообіцяв їм,
що світ багатий чудесами й соком,
котрий напоїть спраглих словом правди.
Птахи не знають співчуття, з котрим
відходять гості їхні. Тихо
вдивляються услід блукаючим, що світ
за межами себе шукають. Голосів
відлуння креслять концентричні сфери,
котрі все тоншають, і у гінкім безмежжі
б’є бубон німоти.
***
© Оксана Максимчук. Всі права застережені.