* * *
Вогкий ворс бруківки на незнайомих вулицях під
ліхтарями, що освічують тільки найвитонченіші з лабіринтів.
Місто, у котрому народжений, проживеш життя і
у просторій кімнаті, колись, серед друзів, дітей та квітів,
відійдеш, з кожним роком ставатиме все чужішим тобі.
Ближчими будуть міста, де на місце кожного можна
стати й відчути, що і в цьому житті також ти міг
бути щасливим, як і у містах, у котрих кожному
можна стати тобою ще більше, ніж сам ти є. Але поріг
щастя чомусь не закладений в місті, де ти народжений.
У твоєму місті існує поріг суму, поріг самотності, поріг
життя, що живеться саме собою, окремо від тебе.
Ти живеш, напевно, і не гірше й не краще за всіх
тих, хто живе з тобою і навколо. Чого ж ще треба,
тобі, несамовитий, коли до старості тільки рік.
У медівниках, що їх випікають кохані, гвоздичка
ще ледь-ледь нагадує час, про котрий ти боїшся думати.
Ти прийшов ізвідти, туди ідеш, хоч незвично
згадувати майбутнє, по мапі химерній минулого
нігтем водячи. І коли його майже вичерпано,
дарувати собі перший крок у
стосунки із часом, у котрих невтаємничені
звикли вбачати не простір, а кут.
***
© Оксана Максимчук. Всі права застережені.