Оксана МАКСИМЧУК

* * *

Вітальні зойки потягів нічних
толочать поле тиші, що ось-ось
непевним зелом сніння зажевріє,
а потім розростеться, забуяє,
вплітаючи солодкі корінці
у залишки розірваних думок
і викривлених образів, потворних
чужих світів красою.

Серця крок
стихає. Крадучись, веде
дрібних прозрінь веселу вереницю.
Тепер я розумію, що усе…
Усе повітря? Морок? Тиша?
Останнє слово, з кореня котрого
постало все що є? Усе — вода,
котра по мозолистих стінах дому
чиєїсь пам’яті стікає так поволі
солоним тілом?

Та змарніле
обличчя слова, що пояснить все
від мене відвертається, і хтось
зі звуком шшшшш на кінчиках волосся
мене у протилежний бік веде, неначе
в самої себе викрадає. Зойки
нічних тварюк, а може, поїздів,
котрі усе блукають по просторах,
полюючи на привидів-бізонів,
переливаються із тиші в тишу. В ти
шу із тиші, в тиш
у тиші ти шшшш.

***

© Оксана Максимчук. Всі права застережені.