ПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ СТУСА
Із колючого дроту виплів тіару царську,
що червоною кригою мірить чоло кохане.
Тут посидьмо. Я хочу повісти казку,
із котрої ти знову воскреснеш, залишивши камінь
поруч чорної рани склепу. Ці вогкі стіни
так повільно прощають душі, давно відсутні.
Тут посидьмо. Котра із них третьої днини
надійде омивати долоні безкровні та ступні?
В обезлюдненім краї вслухаються в землю маки.
Тупотінням далеким стривожені, тихо вчаться
нахилятись додолу. Мовчати. Беззвучно плакати.
І мовчати. Посидьмо. На мертвій скляній трикрапці
ти поставиш іще один біло розжарений наголос
і підеш, заховавши глибоко у карому оці
всю Її скверноту, перелиту у тебе наголо,
всю сувору і скрижанілу Її непорочність.
Тут посидьмо. Я вчусь повідати тихо.
В нашій казці уже не розтане ніколи сніг.
Ти на тисячі літ у долонях Його, та крига
найповільніше кресне на тих, хто воскреслий за всіх.
***
© Оксана Максимчук. Всі права застережені.