* * *
Ступаючи по вижухлому листі,
пухких кротячих куполів торкаючись
старої парасолі дзьобом мокрим,
сповільнюю свій крок лише настільки,
щоби малого дятла не сполохати
в його парадній охровій федорі,
в його вузьких блискучих окулярах.
Здається, осінь вічна. Ці місця
обходять інші пори року. Осінь,
притулок віднайшовши тут постійний,
дбайливо підмальовує дерева,
птахам та звірям виплітає одяг,
комах вкладає спати під кору.
Вона тут мати, жінка і княгиня.
Останнього метелика впіймаю —
метелик восени завжди останній —
на пам’яті освітленій полиці
хай кам’яніє. Цей складний гербарій
наближень і віддалень, силуетів
речей, що зміст утратили, і лиць,
немов родинне срібло, потемнілих —
це Царство Одновимірності теж
колись заповниться. І хтось повільно,
розтягуючи смоли голосних,
і обтинаючи мереживо запилене
мостів та ниття, прорече:
Ходімо.
Моя любов без меж.
***
© Оксана Максимчук. Всі права застережені.