Оксана МАКСИМЧУК

ТРЕТІЙ ПОЛЮС

Око нашої спальні розкривається на гори кольору бі-
рюзи, і форми моря, котре завмерло у гніві буряному.
Ми прийшли у країну високого сонця із країв ноктюрнових,
де у загуслій темряві кожен був незнайомий не те що світові, але й самому собі.

На третьому полюсі дехто ще вірив у сонце, але
більшість казало, що воно, здається, померло, або ж перетворилося
у чорну діру, розміром із яйце. На людських тілах літерами кирилиці
вимальовувались синьою тушшю послання, котрі ми не мали
вогню прочитати у темряві, але котрі читалися кимось там, коли тіла помирали.

Так, принаймні, хотілося думати, бо для розуму
навіть однієї людини світу навколо може виявитися замало, і
тоді світи інші, інші міста, планети, виконують функцію нескінченного простору,
розгортаючися шарами та складками, тим не менше, у одній голові,
об’ємом проте набагато більшим аніж об’єм того, чого розмір у
помноженні на нескінченність все одно залишається нуль, як колись і космосу.

Туди, звідки ми прийшли, більше не повертаються, але любити
минуле себе примушує тим більше, чим воно далі.
Мадрівками землі навколо сонця вимірюється життя тривалість
у цій країні, але місяць все таки ближчий нам, дітям білого лотоса і чорної кали,
аморфним непевним тіням, немов молоко, розлитим
по темряви пергаментах, пропахлих таємними снами тих,
котрі у країні сонця вичитують на наших тілах щось, чого самі ми так ніколи і не пізнали.

***

© Оксана Максимчук. Всі права застережені.