Валерій ШЕВЧУК

СЛОВО В ДОРОЗІ

Признаюся, ніколи не писав передмов для дебютних публікацій поетів, а тим більше поетес, бо сам не поет, отже, людина ніби з іншої парафії чи й цеху — про прозаїків писав. Але цей випадок унікальний: Оксана Максимчук чомусь вибрала саме мене для “відгуків і зауважень” на свої вірші, а також прислала кілька ґрунтовних листів про себе. Найліпше було б подати як передмову ці листи — й досить, але її поезії викликали в мене емоції, які забажалося все-таки висловити.

Її саму я бачив кілька разів малою дівчинкою, жвавою та веселою,— вона дочка народного артиста України Святослава Максимчука, — а вже тепер зустрілися ще раз для бесіди про її писання. Народилася у Львові у квітні 1982 року, а п’ятнадцятирічною виїхала до США на навчання. Вчилася спершу в лабораторній школі при Іллінойському університеті, потім вступила до Брин Марського коледжу (це біля Філадельфії). Після закінчення навчання в 2004 році повернулася в Україну, живе у Львові. Для мене особливо вартісне те, що дівчина велику вагу кладе на освіту, яка їй, як пише, “дає і бажання, і можливості продовжувати навчання протягом усього життя, відкриваючи все нові і нові горизонти для розуміння себе, світу, інших, іншого” — це мені дуже близьке, бо сам такий. Це ж вельми важливе в часи, коли літературне поле в нас заповнилося так званою “комп’ютерною поезією”, цілком здеіндивідуалізованою, де замість “Духу естетичного” — набір мертвих слів, а ще й з порушенням законів логіки. Ця ж дівчина не така. Вона цікавиться філософією, самостійно вивчає давньогрецьку мову, окрім англійської “непогано знає” (її визначення) німецьку, і “дещо гірше” французьку, при цьому заглиблюється і в літературу, і в перекладацтво: вже переклала 150 українських народних пісень, що їх видала у книжечках з компакт дисками рекордингова компанія “Атлантік”, а ще й взялася до перекладу на англійську Палімпсестів Василя Стуса.

Нахил до віршування спалахнув, коли їй було вісім років, потім знову почала писати з чотирнадцяти; у США віршувала англійською, але знову повернулася до “медіуму української мови”. Журнал “Дзвін” в серпні 2002 року надрукував 46 віршів двадцятирічної поетеси з післямовою видатного знавця античної літератури А. Содомори; нову добірку, створену 2004 року, подала в липні 2005 року “Літературна Україна”.

Я назвав би ці поезії неоекспресіоністичними. Густа, блискуча метафорика, розкута, багата мова, по-своєму конструйований вірш: іноді верлібровий, а здебільшого, асонансно-римований, не штучний, не раз бурунний і летючий із постановкою виразного індивідуалізованого поетичного голосу й творчої манери, з медитаційним рефлектуванням — все це настільки яскраве на тлі нашої здебільшого ялової поезії, таке вишукане, культурне, а водночас по-своєму несподіване, що я, прихильник старовинної поезії, який у сучасній рідко знаходить суголосні собі одкровення, був просто зачарований і подумав: “Як добре, що вони приходять, ці юні!” Адже вже на прикладі її віршів можемо увіч побачити: прибула у наш несталий світ така, яка володіє дзвінким, розумним і глибоким Словом, що здатне не тільки зворушити, але й наповнити душу живою водою справжньої Поезії.

Сама поетеса перед добіркою у “Дзвоні” сказала таке про власну поезію: “Вважаю, що Мова, як і Музика — то найбільш креативний розріджений простір, у котрому гра і танець зливаються у речі майже матеріяльні, з певним непостійним запахом, смаком, об’ємом, хистом до кохання. Запрошую читача проектувати свої власні зміст і значення на мої комбінації слів, грати з ними у власну гру, формувати їх у поезію, котра найглибше й найсолодше промовляє до душі” (с.25). Слова цікаві, хоч, може, дають полегшене розуміння поезії, бо тут не сказано ще про одне, важливе, без чого справжньої поезії не буває: слова, заповнюючи отой розріджений простір не лише “трансформуються у речі майже матеріальні,” але й у воскрешений Дух, незриму субстанцію, якою і самі наповнюються, і наповнюють читача — саме в цьому, на мою думку, і є призначення мистецтва слова, при умові, якщо воно не імітоване, бо в імітоване Дух не увійде; а в переважній більшості віршотворців воно таки імітується через неспроможність вийти на отого Духа. Відтак постають ремінісценції до загальної практики віршотворення. І саме поезія — такий особливий вид творчості, котрий без присутності тієї нематеріальної таїни, без витворення естетичної ноосфери, не досягає глибинного надзавдання, яке визначає естетичну неповторність, а без того Дух, як то кажуть, не благовістить. Не знаю, чи треба поетові таке усвідомлювати, чи досить віддатися стихійному мистецтву Слова скільки змога, а глибинна сутність витвориться сама — можливо, й так, бо саме творення отого неповторного не є поданням конкретного раціонального мозку в конкретної людини, а вселяється в неї-поета через транс чи транслюцидарно, що й складає суть естетичної таїни та й одкриття. Ця якість в О. Максимчук присутня, що найбільше й радує. Бо справді, чи виплід раціонального мозку оті дивовижні метафори, які густо заповнюють рядки її віршів: “Тобою виткався вчорашній сон, прозорий, як весняне небо”; “слова зістрибують із вуст, розпачливі, мов самогубці з хмародерів”; “мене до себе горнеш, наче рану, моєю плоттю хочеш затулиться”; “мою самотність і моє кохання з байдужістю гортаєш друкаря”; “і я заштовхую вогку, тремку нудоту назад у горло”; “вплітатися у вічну суть кохання — творити божество”; “людства життя вливається у глечик, із котрого молочний шлях виливатися продовжує” і т.д. і т.д. — таких виписок можна привести десятки, якщо не сотні. Отже, навіть про речі відомі сказано так, як не казав ще ніхто, а в цьому і є суть поезії.

І подібна в’язанка образів не є самодостатня (гра), а лучиться, з одного боку, у чітко вивершену архітектоніку вірша, який набуває іпостасі художнього тіла, а з другого (а, може, й передусім) є способом бачення та сприймання світу, відтак і самовиражень у ньому.

Андрій Содомора в післямові до добірки у “Дзвоні” резонно написав: “Відчутна в поезії О. Максимчук невідпорна потреба самовираження, а не просто, як часто буває, бажання писати поезію аби вважатися поеткою. Самовираження ж неодмінно веде за собою пошуки відповідних поетичних образів (я б тут поправив шанованого автора: не пошуки, а вилив, не раз стихійний — В.Ш.), що передавали б саме авторське світобачення і світовідчування. Є тут чимало цікавих знахідок — свіжих образів — і це безумовно засвідчує поетичний хист авторки” (С.31). Мене ж найбільше зацікавило, окрім сказаного, ще й уміння поетеси передати мову душі на сугестивному рівні саме через систему отаких нестандартних образів та метафор, відтак вірш стає ніби закодоване самоодкриття саме того часу, в обставинах якого митцеві доводилось жити. На моє глибоке переконання безпредметної поезії, без унурення у сущий час, без вогню, що виникає від скрешення із цим часом, бути не може, хіба імітована, хоч це не завжди (а то й цілком) має бути система ідеологічних реалій, скоріше навпаки: кожному часові властива своя таємна мова душі. Отож перед нами мова душі представника чи не наймолодшого покоління в літературі, яке пристрастно і тривожно вдивляється у світ, такий позбавлений звичних ідеалів:

Цвіте будяк,
Зітхає вогко небо,
І терпко диха кава на столі.
У вікнах погляд гусне й застигає, —

звернімо увагу: не у власному вікні, а у вікнах чужих, куди вдивляється герой твору.

Оксана Максимчук і справді — людина із роздоріжжя, яка “зупинила Слово у дорозі”. Силою обставин покинувши рідну землю, не змогла віднайти гумусу для проросту на чужині, хоч і намагалася, відтак відторгнулася від тієї чужини. Але й повернення у межі натурального гумусу не відбулося на рівні ейфорії чи неофітства, бо й він виявився вже не цілком свій, а, певною мірою, відчужений — це, можливо, перша диспозиція до душевного сум’яття, яке поетеса однак хоче перебороти, навіть відчуває потребу в цьому. Ось чому такі зворушливі виходять у неї вірші, в яких хоче осягнути власні корені. Світ довкола, однак, хиткий, без ідеалів та відомих засобів самооблуди:

Нічого не хотіти, не бажати,
Життя мирського повністю зректись.
Весь вік проспати і святою стати,
Не скрикнувши : “Хвилино, зупинись!”
Все — марнота: й екстаз поета,
Й сувора екзальтація старця;
І пуританська простота корсета,
І забобонна білизна вінця.
І потяг до віршів, що юно безсоромні,
Про гру безглузду й радісну в життя —

це все те, що її вабить і не задовольняє, так само й героїчний чин, коли дивиться на героя близького до неї часу.
В поетеси чимало любовних, не без помірної еротики, віршів, але й у них — душевний розлам через незадоволення від з’єднання з вибранцем; так само і зі світом чи рідною землею, чи з чужиною. І наростаюче невдоволення від “вічного повторення” наливає вірші особливою експресивною тривогою:

Голос тремтить,
Мова — ламається.
Хочеться, стогнеться,
Та — не збувається.
Знову без руху
Все зафіксовано,
Знову в моментах
Тіло заковано.

Але, з другого боку, магнітальне притягання рідної землі могутнє. І коли воно пересилює відчудженість та скепсис, чи невдоволення світом та собою, образно кажучи, коли поетеса перевдягається з душного модерного одягу “у легіня та й пішла долинами”, з’являється вірш ніби й традиційніший за інші, але якого я не побоявся б назвати шедевром — “Лісова сага”, бо в такому, чи в подібному, моментах О. Максимчук відчуває, “що вдома я”. Але відає, що її шлях не такий простий, хоч дім, “в котрім чекають — близько, але мені продовжувати йти” —

Під золотом вікон самотувати ,
Вслухатися у хлипання дверей,
І під порогом молитви ховати
Чужих богів, чужих (моїх) людей.

Отже, чого ця “чужинка” шукає під небесами? Себе. В рідній землі, в уявленому чи неуявлному коханому, в снах простих і у “снах для втечі”, навіть в “тінях від снів”, і це шлях від “Не я” до “я”, і саме в цьому окраї й проходить складна внутрішня боротьба, відтак “крові кардіограми креслю по Мові”.
А. Содомора зауважив, що поетесі вдаються імпресіоністичні вірші. Це правда, хоча їх порівняно небагато, експресивних значно більше. Але саме в імпресії приходить гармонізація душі:

В жовтневу ніч приїхати додому,
Де мокро сплять без парасольок леви (у Львів — В.Ш.),
Любити лики вікон бурштинові
І слухать, як шумить гроза жовтнева.

Це саме у вірші “Виведу синім світанки”, хоч її молодечий пошук

… між брудних потоків
Слідами безіменних кроків
Чогось шукаю, щось гублю…

Загалом творчість поетеси на сьогодні ніби розкладається на дві частини. Перша — зібрана більш рання поезія в циклі Слово у дорозі, а друга — найновіші — спочатку мала з’явитись під назвою Коса часу, де слово “коса” полісемантичне — це і “волосся” (в поетеси є й такий вираз “волосся часу”) і та коса, яка все скошує — образ часу. Тепер же друга частина подається під назвою Ксенії, тобто дари, котрими у Древній Греції та Римі господар наділяв запрошених на бенкет.

Признаюся в одному секреті, який може бути цікавий не так критикам творчості поетеси, як літературознавцям, до яких і себе зараховую: Оксана Максимчук спершу цілком не бажала вводити до збірки вірші першої частини, і то з простої причини: часово, а, скоріше, психологічно, невною мірою, й естетично віддалилася від них. Щодо цього цікаво висловилася сама в листі до мене від 27 червня 2005 року:

“Тепер надсилаю Вам старі та не дуже старі, але наразі відхилені для можливої збірки (із найрізноманітніших причин), вірші. Із деякими з них Ви вже знайомі. Тут не всі мої роботи, але все що маю під руками, надсилаю, а те, чого не маю, напевно, і не варто мати, тому втрати нікому нема. Я теж мала нагоду уважно із ними перезнайомитися, бо деякі не траплялися мені вже кілька років, і втішено визнаю, що марно нічого не було, і все воно, безумовно, цінне як процес. Але в кожному є принаймні якась деталь, у котрій я не впевнена, а точніше, котра мені просто не подобається, а в більшості — ціле нагромадження таких деталей (такі вірші взагалі, здається, не варто правити, натомість писати нові); в основному, невдало, дешево підібраних прикметників та прислівників, непослідовного ритму, занадто простих танцівних-войовничих форм, нескладних рим. Деякі ніби вдалися і формою, і римою, і стилістично непогані, а от сама матерія вірша виткана або із надмірним патосом, або агресією, або непристойною сентиментальністю. Ще є такі, котрі просто, на мою думку, не вписуються до збірки з тої чи іншої причини. Із трьох-чотирьох віршів я відскубнула по рядку чи словосполученню для нових віршів (“множать кола клени плечисті”, “сонце кармазинове”). Більшість віршів правлено в межах року написання; виняток “Ремель”, котрий я переписала із верлібра (це зробила я і з трьома іншими, котрі у збірку поки що входять)”.

Що можу сказати на цього пасажа. А те, що наша поетеса ще молоденька і не враховує істотного моменту: поет загалом пише свою книгу життя, поки творить. І в цьому просторі переходить різні етапи, при яких, з одного боку, продовжує почате раніше, а з другого, якісь речі в своїй поетиці та й у способі естетичного засвоювання у собі заперечує, або від себе й відкидає, гостро суб’єктивно негуючи. Візьмімо до прикладу Б.-І. Антонича — в нього найякскравіше видно цей процес. І він нормальний, але при умові, що подальші пласти є етапами зросту, відтак поет ніби підіймається Яковою драбиною, забуваючи про приступки, які подолав, а саме сув’язь цих приступок і складає ту єдність, що творить “вихід у небо”, бо коли б це було не так, творча криничка почала б вичерпуватися, з’являться самоімітації, а естетна матерія ветхішатиме й роздиратиметься. Тим-то я й настояв, щоб вірші Слова в дорозі були конче введені до збірки, як цікавий її заспівний компонент.

Візьмімо для прикладу перший вірш із 2001 року: “Нерідна мова й не своя країна” — тут-бо відбито один із вирішальних факторів повороту з чужини в лоно тих слів (рідної землі), “що їх співала над твоїм обличчям у ніч, коли минулого не стало”. Або: “Моє вікно, широкий клапоть ситцю” — чудова алегорія двох поколінь чи типів людей: істоти масової та індивідуала, людини тоталітарної та людини в собі. Тобто поетеса не боїться ставити кардинальні проблеми свого часу, однак чинить це не на рівні ідеологічних заклинань, а на рівні гри алегоричних подань, що виводить її до класичного модернізму. Загалом, таких занурень у час в О. Максимчук є більше, і вони завжди цікаві — хай читач їх вимітить сам і закуштує; впевнений, що знаків, покладених для розгадки таїни одкровення, поетеса подає досить, аби витворився сприймальний естетичний ефект.

Не назву способу естетичного мислення поетеси постмодерністичним, бо постмодернізм руйнує естетичні форми і відмовляється від художнього досвіду попередніх епох. Загалом можна сказати, що цей різновид модернізму — ознака його занепаду чи розкладу, як бурлеск і травестія свого часу стали ознакою розкладу бароко та класицизму, отже, не творили окремої епохи. О. Максимчук же навпаки творить, як я визначив би, неомодернізм (зокрема неоекспресіонізм), в неї нема розпаду форми, не цурається вона й вишуканого змісту, відсутня також поетика карнавалу, власне, юрби, зате є протиставлення йому. Алегоризує образну систему, а не подає як беззмістовну гру, а отже, зміст поглиблює. В основі цієї поетики — внурення в людину, в нетрі й тайники її екзистенції, а це головна філософія модернізму — індивідуалізм, відтак унурення йдуть через себе, при відштовхненні, як казалося, від “Не я” і заглибленні у “я”.

Усе це речі дуже важливі, бо всупереч постмодернізму, який заперечує (аж до брутальних форм) серйозність літератури, поетеса повертається саме у цю якість, яку свого часу в нас проголосив Валер’ян Підмогильний. Тобто шукає не самої образності, а як написала у згаданому й цитованому листі до мене, “балансу між образністю та суттю” — ось чому творчість цієї ще юної поетеси набуває свого значення й історико-літературного; тим і викликала в мене інтерес, бо в її випадку віднаходимо не безлику і беззмістовну карнавальність Слова, а його високе індивідуальне осягнення, що дуже важливо для повернення літературі її серйозного обличчя.

І ще одна істотна риса: О. Максимчук — поетеса яскраво урбаністична. Антураж її “я” будується на декораціях міської квартири, вікна, речей, вулиці, міст, порталів, кав’ярень при каві та вині, навіть дерева виглядають як міські, а виходи в простір позаміський чи в рустикальний є не більше як екзотика, якої модернізм також не цурається. В українській поезії другої половини ХХ століття найяскравішою урбаністкою виявила себе Ірина Жиленко, але урбанізм І. Жиленко цілком інакший: коли в першої він виходить із міщанської поетики, то в другої такої ані сліду, не кохається-бо в міщанських речах та акцесуарах, а має місто, що вже ближче до Б.-І. Антонича, як тло чи простір, де поселене мислительне “я”, глибини якого вона й хоче сягнути.

Слово поетеси ще в дорозі. Куди воно її поведе не вгадає ніхто, відтак жодні побажання чи педагогічні настанови (які подає зокрема А. Содомора) нічого тут не вирішать, хоч, може, елементарним речам і навчать. Усе ж, тобто подальше її поступування, залежить від неї самої, а може, ще більшою мірою від Музи — її ангела-опікунки. Отож хай прислуховується (і це єдине моє побажання) до її віщого голосу, бо та ніколи не лукавить. Не можна ніколи лукавити і з нею — це дама строга і мстива. Саме так розумію рядки з Т.Шевченка:

Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли — у нас нема
Й зерна неправди за собою…

Валерій ШЕВЧУК