Марія МАКУХА

КАРАВЕЛА

Нехай як сім сторіч тому все буде:
Плескатий круг стоїть на трьох китах.
На каравелах йдуть за обрій люди,
І губляться у морі, у віках.

Зривались кораблі з крутого краю,
І падали в імлу, у небуття.
І що траплялось з ними, я не знаю,
Та знаю, не було їм вороття.

У мене ж каравела мрій своя є
Захована в глибинах, у імлі:
Утримати її я намагаюсь,
Щоб не летіла так далеко від Землі.

Наповнюйтесь, вітрила, вітром швидше!
Та якір стрягне міцно серед скель;
Приходжу я до нього рідше й рідше,
Хоч про світи далекі мріє корабель.

Мені набридла проза нинішнього дня
Й маленькі, сірі, запорошені новели –
Пора сідлати білого коня
Й галопом мчати до своєї каравели!

травень 1995 р.