Марія МАКУХА

* * *

Я хочу тебе запросити в своє рідне місто.
Зламаєм всі рамки, відкинем затаєний страх,
А потім вдягну я старезні, обшарпані джинси,
І підем з тобою по київських лазить дахах.

Ми будемо там у компанії досить приємній:
Нам скажуть багато свавільні і дикі коти.
І сам ти збагнеш, що від неба грифон

невід’ємний,

Хоч дах театральний поставлений він стерегти.

Як тільки настане прозоре легке надвечір’я,
Коли вже покотиться денне світило униз,
Та небо не буде нам ще натякать на сузір’я,
Ми підем з тобою на давній богемний узвіз.

Накупимо там амулетів із глини й дзвіночків,
Коли зійде місяць, а з ним іще безліч світил,
Ми підемо вдвох до руїн Десятинної церкви,
Щоб здути з фундаменту вічності зоряний пил.

Ось тане юрба, подих літньої ночі вже близько.
Десь хтось на сопілці сонату якусь виграє,
Ти знаєш, що я лиш свавільне, дурненьке

дівчисько,

Що з себе героя настирно весь час удає.

березень 1996 р.