ВОЛИНСЬКИЙ РІК
Поема
СПІВ ЧЕТВЕРТИЙ
53
Виття, квиління, посвисти i грюк —
лютує, скаженіє завірюха:
Люципер, пекла пан, із власних рук
бісицю видає за злого духа
й справляє перезву. Пекельний гук —
музики для диявольського вуха!
Це виють так, у найтемнішім пеклі,
від мук одчаю грішники запеклі.65
54
Або страшний, без каяття, помер
злочинець, i на нього гострять зуби
Люциперові полчища химер 66
та підвивають всі пекельні труби…
“Така була хуртиця, як тепер,
коли самодержавця душогуба,
того, що “Тормозом” був світ прозвав,
Господь, нарешті, з цього світу взяв.67
55
Так i тоді був лютував “Москаль” 68
немов хотів забрати нашу землю
до пекла із собою цар-довгаль,
відходячи навік iз свого Кремлю
(чи з Петербурзької імли) у даль,
де, “аґельському сонмищеві внемля” 69
вдивляється помазаний той кат
у шибениць алейно-довгий ряд.
56
На кожній з них страшний достиглий плід:
тут декабрист, там поляка пізнати…” 70
“Ах, Осипе! До ночі би не слід!..”
Бабуня встала й вийшла iз кімнати,
замовк на хвильку винувато дід,
піднесла очі від мережки мати,
i причїлися Марко i Валя
під крилами беззвучної печалі.
57
“Так завше з нею”, — дід почав знова,
“як-но царя згадати Миколая.
Вже мала би затямить голова
моя, що болю він завдав без краю!..
Та на язик самі плинуть слова,
коли нагода спомин насуває
про перше повстання i сходить мова 71
на “майстра дєл заплєчних” Муравйова.72
58
Вже стільки літ сплило як по воді, —
та не забуть їй досі брата Яна.
Юнак був, майже ще дитя, тоді
як замість скрипки спис узяв улана…
Ах, за свободу душі молоді
все офірують! Та одного рана
його скосили муравйовські стріли
до тої, що й сам викопав могили…
59
Та й мому роду далась узнаки
північна миколаївська навала.
Ще тіло часто зносить канчуки,
але душі — заглада i потала,
коли її влучають п’ястуки…
Душа моїх батьків того зазнала,
коли прийшов указ, що повертати
до православ’я мусять уніати.73
60
Було тоді багато крови, сліз,
шпіцрутів. Не піддався — до Сибіру!
За нас, дітей, батьки схилились вниз,
але стару потай тримали вipy.
Раз якось матір піп учить поліз
хреститись на московськую маніру,
та втяли мати гнівно: Канчуки
вас вчили в бypci, а мене — батьки!
61
Та ще пригадую coбi нераз
я Достоєвського й Шевченка. Знаю 74
чому так радо римував Тарас
“царі — псарі”. Як тую царську зграю
архангельський закличе трубний глас 75
на розрахунок— втопиться в одчаю
за вcix Петрів, Микол i Катерин
нащадок їхній — самодержець син!”
62
“Ну, тату! Дякувати Богу, цей
все ж ліпший, ніж колись його був батько.
Свободу міліонам дав людей
Освободитель…” “Чортів син чи дядько — 76
все одне! Кращий він лиш фарисей! 77
“Тащіть i нє пущать”, — так само хватько
yміє. Скасувавши кріпаків
панам із них настреньчив батраків.”
63
“Ах, тату! Ви сьогодні нігіліст! 78
Як той Бакунін! Вчули би жандари!..” 79
“Егеж! Туди би за розмов цих зміст
попав, куди телят женуть Макари.80
Та все ж один ще перекину лист
родинний — peшті спогадів до пари:
як ваша мама в тім далекім часі
дала Освободителеві твому зaci.
64
Не чула? Сталось це в ті давні дні,
як ми до Підзбужу прийшли по шлюбі.
Він був ще цісаревич. На весні
все приїздив сюди на слуки. В зpyбi 81
раз стрінулися з мамою одні.
(Поприставали камергери грубі.) 82
Була красуня мама. В ловеласа 83
стріпнулось серце на пригоду ласе.
65
I на приписаний двірський уклін
був одповів у компліментній нуті
та взяв за підборіддя маму. Він
так звик coбi у Смольнім інституті,84
де для шляхтянок i для їx родин
найвища мрія — вінценосцям бути
метресами… Що там дівоча честь,85
як царських милостів за це, “нє счєсть”
66
“Що ж мама?” “Мати головою — смик,
i по руці нахабу! Вчула слідом
“полячка” чи “гордячка”, як убік
скрутила. Ані словом, aні видом
не зрадилась тоді. Аж через piк,
як їй прийшли ковтки з олександритом.86
Вони лежать невживані в шухляді,
а мати й згадувать про це не раді…”
67
Вщухає хуртовина. Об вікно
вже не шурчать cyxi долоні снігу,
у присмеркне вгорнулись полотно
закутини; подій минулих книгу
перегортають діти заодно
з дорослими; у тишу, мов у кригу,
дитячі закувалися буття
студеним подувом передчуття.
68
Так, Марку, так! Ще дочекаєш ти
й твоїх дітей малі невинні діти,
коли катів-батьків сини-кати
прийдуть твій край, твій нарід теребити,
зганять бичами під свої хрести
i змушувать за це до “многі літа!..”
Пошли тоді їм, Боже, Віри й сили
оборонити предківські могили!
***
© Леонід Мосендз. Всі права застережені.