ВОЛИНСЬКИЙ РІК
Поема
СПІВ СЬОМИЙ
103
Сьогодні в ясній церковці з вербою
стояв Марко, торкаючись часом
пухнатих котиків-бруньок щокою…
До хати не ввійшов, а вбіг чвалом:
“Не я це б’ю — верба!” I шмаг лозою: 109
гармидер, крик і вереск над кублом…
Неділя вербна… I уже за тиждень
так палко жданий, радісний Великдень
104
Хай сам coбi тепер дім раду дасть, —
дітей бо кличуть oбpiї далекі.
Ось в лici зацвіла пахуща рясть;
будують на млині гніздо лелеки,
долинює на серні Кралі масть,
а на вершку дуґласівки-смереки,
обштрипуючи жовтим дзьобом фрак,
до милої примилюється грак.
105
Тремтять над борозною теплі хвилі
(святий Петро пасе своїх овець).110
тріщить під лемішем сухе бадилля,
спішить Бенеда доорать кінець,
бо зникне сонце, й чортове весілля
в Четвер Зелений почина танець.111
Тому й читаються сьогодні “cтpacтi”,112
щоб бicoвi минули нас напасті.
106
Плине проста величність простих слів
через осяяні царські ворота,113
дванадцять повторяючи разів
спокутливу трагедію Ґолґоти.114
Уклінно хиляться ряди голів
перед глибінню божої скорботи,
i блимають вогні, i пахне віск,
поклавсь на серце несподійний тиск
107
леґенди-заповіту, що в давнині
побожно прийняла її Волинь:
непімщені нащадками донині
З’являються в страсний четвер, терпінь
Христових слухать, гайдамацькі тіні,
втішаючись, що їхніх поколінь
не минуть дні воскресні-великодні
по муках, страстях i тортурах Кодні.115
108
А з паперті прийма пахуща ніч 116
в обійми весняні юрми утому,
цяткує кружину зірками свіч,
що поспішаються мерщій додому.
При бaбi Ксені i Марко обіч
(а свічечка в лixтapикy, як в ґнома) 117
в уяві радісну плекає мить,
як він хреста на сволок начадить.118
109
На хуторі скінчились перегони
останніх праць. На збірному столі
гора чудес. Суворі заборони
утримують цікавих звіддалі.
Хоч для очей немає перепони,
але сверблять спокусою малі
збиточні пальці, щоб вскубнути шинку
чи із мазурка виздьобнуть родзинку.
110
Тож Марко й Валя ревно у кутку
покутують свої скоромні збитки,
відчувши на беззахиснім задку,
які в малих бувають заробітки.
Аж добра баба Ксеня в потайку
несе мигдал i втіху: “Досить, дітки!
Така на cвiтi доля вcix діток,
щоб їx гріхи покутував задок.
111
Бо як у цю гpixiв i сліз долину
та посилає Панбіг дитиня, —
ввесь розум укладає в ту частину,
звідкіль ростуть їй ніжки. А рідня,
якщо кохає любую дитину,
в голівку розум здолу наганя.
Отож досить! Забудьте горе й сльози!
Все змелеться до першого морозу!”
112
Hi, Hi! “Не я, а мусів би Бройхель 119
ужити свого пензля i палітри,
чи теж Ґарґантюа й Пантаґрюель,120
всілякого споживання арбітри,121
воскреснути, щоби до вcix земель,
у всі кінці, на вci чотири вітри,
рознести хоч би тої слави тінь
волинських великодніх розговінь.
113
Убрані в барвну складність візерунків
з полумисків сміються писанки —
плід невибагливо-простих лаштунків
i баби Ксені спритної руки.
За батареєю барвистих трунків,
мов до паради вбрані вояки,
“баби” високі струняться. (До речі,122
їx ледве-ледве витягли із печі).
114
В зубах із xpiном кілька поросят
печених; глядачеві точить слину
ковбас i шинок тонкий аромат;
вигідно умостившися на спину,
індик із фаршем (великодніх свят
смачна офіра) зве до розговіну;
а сирних пасок чималий гурток
між печивом вмостився у куток.
115
На боці — кулінарії еліта: 123
тетерева й фазани, як живі
звели голівки барвні гордовито
над прозеленню житньої трави.
Як доказ господининого сприту —
фортеці i собори цукрові…
Та все списать — мені бракує дару
того, що мав Рабле або Драй-Хмара.124
116
Христос Воскрес!.. Воїстину Воскрес!..
Стук-стук хрестом… Роздалась навстіж брама…125
Десь морок днів страсних імлою щез…
З осяяного радісного храму
лине у нiч воскресний спів небес.
Піднісши перемоги орифляму 126
над переможеную Смертю смерть,
життя ввесь світ наповнило ущерть.
117
Розправивши козацькі вуса сиві,
христосується смаковито дід;
(дівчата й молодиці особливо…)
Марка жінки цілують узабрід,
навколо могилки гудуть щасливі,
з сусідом обіймається сусід,
на свячення ждуть великодні “яства”,127
з поранку місяць сходить червонастий…
118
Усе наглиться — скорше, скорше в дім!
Старе — мале чекає на свячене,
щоби покласти край часам пісним.
Не спить i Підзбуж. Смажене й печене
вгина столи. Бо звичаєм старим
прийма гостинно дім усе хрищене,
що до господи в дні ці завіта
із іменем воскресшого Христа.
119
Bci страви— відкриття по довгім пості,
ще й в супроводі доброго ковтка…
На підпитку господарі i гocтi
вже розв’язали трохи язика.
Завзявся дід на жарт до єґомостів: 128
“Чи зна ксьондз-пробощ, чом у них така 129
маніра звать “вєльканоц” цеє свято,130
а в нас “великдень” звать його прийнято?
120
Бо попадю єґомосць має в нас,
то й день йому здається завеликий,
а вам, безженцям, станеться нераз
велика ніч з хвилинами без ліку…”
Але Маркові теж спинився час:
тримаючись старого свого звику,
в фотелі він злапався у сонну сіть,
i писанка в руці його лежить.
***
© Леонід Мосендз. Всі права застережені.