ВОЛИНСЬКИЙ РІК
Поема
СПІВ ДЕСЯТИЙ
157
Від’їлися шпаків крикливі згpaї,
взялися раду радить ластівки,
iз гнізд лелеча молодь учащає
на батьківські болотяні ставки,
під лісом горобина достигає,
опеньки в зрубі облягли пеньки,
i кличе лось суперника до бою,
як присмерк обгортає ліс габою.
158
Ах, бережися серце! В цій добі
такій сумній, солодкій i тужливій,
щоб не злапатись до тенет тобі
осіннього кохання! В бурнім зриві
впадеш за жертву пізній ворожбі,
згориш в останньому, п’янкім пориві!..
Вважай: іде волинський Вересіль 167
між злотних підлісків i ясних піль!
159
Не встигла й ти замкнуть, бабусю, дверця
свого чуття в ті давні, юні дні,
й не мож було захоронити серця,
що спалахнуло вперше восені.
Покинула Мазурські ти озерця
у батьківській далекій стороні,
новій вітчизні віддалась у прийми,
де звало серце, надили обійми…
160
Тепер вертаєш думкою назад,
у тi далекі, давні роковини.
Луна погроз i пристрасних порад
звучить ізнов з забутої вітчини…
Та розгортаються в барвистий ряд
років підзбужських радісні хвилини.
О, виплатилась боротьба i біль
за дні, що розпочав їх вересіль!
161
Зітхнеш — i повідатимеш Маркові
іcтopiї віджеврілих давнин,
укритих попелом любови й крови
Їх викликає спомин із далин,
та оживляє чаклування мови
побляклі барви сутінкових днин.
Глядить, не відриваючись, дитина,
як за картиною іде картина:
162
Москва, Вкраїна, Польща i Литва,
царі й гетьмани, мир, війна i звади,
леґенд забутих пристрасні слова,
pитмічна завороженість баляди…
Тут, Марку, ти дістав ковток питва
із джерела кастальської принади,168
прийнявши першу правду з тим ковтком,
що слово є усього початком.
163
Тому силяб Міцкевичевих дари 169
i Шіллерів лункий, прозорий рим,170
Енеєвих пригод співучі чари,171
Шевченкових погроз далекий грім,
що віщував, мов доля, “кари, кари!” —
усе Марко сприйма чуттям тонким.
О, бережи, істото, зерно Слова.
щоби за ярих днів посіять знова!
164
Скороминуча чарівна пора
злотисто-барвних днів волинських. Варта
незрівняних рядків із-під пера
нового Кітса або фарб Макарта.172
Та простягає жовтнева Мара 173
серпанок смерти над імлистим “завтра”…
Не бійся! Щоб воскреснуть на весні
заснути-вмерти треба восені.
165
Не смерть це — сон у матірному лоні:
сон прозябця у стиглому плоді,
i бруньки сон в пухнатій оболоні,
дрімота-сон в закриженій воді…
Прийде пора — тепла й любови пломінь
торкнеться смерти-сну й ураз тоді
життя постане із дрімоти-смерти:
щоби любить i жити — треба вмерти!
166
Hi, Hi, філософе! Щоб вмерти — жить
раніше треба! Чуй: цимбали, скрипка,
i бубон навіжено бубонить,
аж дзеленьчить у вікнах кожна шибка.
A cepцeвi дівочому досить,
(щоб тріпоталось мов срібляста рибка),
почути від музиків: “Мойше, шпiль!..”
Прийшла доба заручин i весіль.174
167
“Просили на весілля тато й мама
та й прошу я!” Дівчина б’є чолом,
i рушника вишиваного рама
кладеться під калач сніжистим тлом —175
від молодої дар. Барвиста пляма
весільного гуртка іде селом,
із завзяттям пейсаті тнуть музики,
кричать малі, всміхаються великі,
168
пригадуючи молоді літа,
дні залицяння, сватання i шлюбу.
Минулася досягнена мета,
перетривалось радощі i згубу,
i рід ізнов у дітях оберта
на щасну лиць повторних днів рахубу.
Тож грай, музико! Голосніш цимбали!
Щоб аж чарки i підківки брязчали!
169
П’яниця п’є, бо вже не пить не може,
бурлака п’є — забуть свою біду,
англієць — бо йому здається гоже
упитися, “як лорд”, а під їду 176
француз з аперитиву робить ложе,177
дикун пpoп’є жінок i череду…
Древляни ж п’ють (i ніде правди діти),
бо “для Pyci веселіє єсть пити”.178
170
Тому то i весіллям зветься це,
бо з серця геть гризот буденних брила,
бо сяє безтурботністю лице,
бо повен стіл i повні вщерть барила…
Були здорові, пивши! У сільце
вам гарна, кумцю, пташечка влетіла!
Тож побажаймо їм копу дітей
i добрий міх, повнісінький грошей!
171
Веселі дзвони кличугь з-поза бору,
щоб поспішатись до села чимдуж,
i xyтip квапиться, щоб встиг упору
на празник осамітнений Підзбуж.179
У церкві стиск, i навіть до притвору
не протиснувся б i в’юнистий вуж.
Але з’явився дід коло порога —
i вмить до клиросу вільна дорога.
172
А потім — празникові дні гостин,
(уміють частувать сільські Люкули);180
далеко геть утомний бiг годин,
намагу, піт i втому — всі забули,
земля-праматір далась на спочин, —
смакують діти дари, що набули…
Благословен ваш труд, його плоди,
бо варт є працівник своєї мзди! 181
173
Одвідавши приятелів i друзів,
(зубрівка всюди мала добрий смак),182
в гостинному єґомосцевім крузі
отаборився дід нарешті — знак,
що жарт i сміх триматимуть в напрузі
родинний гурт. I чути вже: “Бо так
вже й лишиться при цім правдивім слові:
нема то, як котові i попові!..
174
Кінець забаві! Бо прийшов Пилип! 183
Ще нижче листопадно-хмарний килим,
цілими днями чуть з стодоли ціп,
встають поранки в шатті посивілім,
дід одміря в патрони порох, дріб,
i Буйда б’є хвостом нетерпеливим.
Біля печей збираються жінки,
летять на звіди перші сніжинки…
175
I знов зима. Завершилося коло,
вернувся вітер на свої круги,
i плеще знов, як океан об моло,184
волинський рік в ті самі береги
повторности. Крижане забороло
спустили знов морози i сніги…
Хоч од розлуки серце i ятриться,
але чека Марка назад столиця,
176
студена, непривітна i чужа,
ждуть (може й зрадницькі) чужі пороги,
i радощі чужі й чужа грижа…
Та вже поклала пруг перестороги
через життя волинських днів межа!
Не схибиш ти, дитино, вже з дороги,
яку тобі проклав Волинський Рік:
Свободі й Слову приректи свій вік.
***
© Леонід Мосендз. Всі права застережені.