* * *
Відлучена іменням та бажанням
бути іншою, чужою — від самої себе.
Але в кутках свого єства лише себе й знаходиш
і озираєшся, чи не впізнають інші.
Ой ця налицина…
Щоденне її наповнення м’язами слуху
і медом зору, а голосом удаваним — рот мідяний:
«л» — наче клей на язиці, а каблучкове «о» — то
м’ята карамелькова: «оло»…
О, ліпше покликай мене без імені
або єдиним зойком — я озирнуся, обізвуся яблуком
чи хилитанням пагонів…
А зараз чую очі,
так ніби лантух борошна завдали на плечі;
несу і чую струмуючий липучий холод
по жолобкові спини…
Минуле не за плечима? А поруч — хмарою духу,
а вся стерня — то сито протягів,
крізь кожну соломинку —
вітер:
з судин видмухує останню крейду…
І зауважуєш! Хлопчина у полотняних штанях
лупить вербову кору — аби добути з гілки
весняний свист, щоб покликать тебе
без імені і без життя чужого.
Бо за твоїм обличчям Мальвіна ще не сховалася…
а світить весняна бростка…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.