НАДМІРНА СВІТЛІСТЬ
Надмірна світлість вже така далека,
що можна лиш уявою сягнуть.
Крильми виказує спалахнутий лелека
неблизь небесну і криничну путь.
Безсмертник при вустах тримає промінь,
ворсинки світла переносить джміль…
Надміру світла в срібному розломі:
громадиться вгороі небесна сіль…
Кущ сяйва палахкоче при дорозі,
а з нього пташка іскрою зліта,
та підійти до нього не в спромозі —
трима за душу міцно чорнота.
Життя ж твоє, мов заполоч, линюще,
вже вижовкло, погнулось, мов папір.
Не бачать раю очі невидющі —
згаса поволі вигорілий зір…
Та прийде час — в розломах болю зблиском
надмірне світло спалахне на мить:
нестерпне світло ти побачиш зблизька —
в тобі воно і пам’ять спопелить,
і чорний вік, і душу твою чорну,
і чорний страх, і залишки думок.
І спалить твоє тіло гріхотворне
високий струм небесних блискавок.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.