Павло МОВЧАН

* * *

Що попереду жде нас? Попереду жде…
Чи не те, що й позаду?
Гнізда в кронах горять, як лампади,
зеленіє вода,
від тепла зеленіє вона чи від часу?
І в джерела впада, розділившись на струмені, масло,
і жене протитічно до витоків сила потоку,
тисне сила земна, підіймаючи стовбуром соки.
Підіймається вгору минуле і думку галузить,
і згорає волосся на попіл, мов дріття в напрузі…
Що попереду в нас?
Серцевина завжди серединна,
за яку вже не раз заступав,
зазираючи в завтрашню днину…
І раптово сахавсь…
і викруглював рот безголосий,
бо осліплював час і випалював бачене досі.
Образ батька зникав,
оплавлялась, мов скло, роговиця,
мов гадюку ціпка,
за підшийок стискала десниця…
Час потужно так б’є,
що згорають слова від напруги,
і вже тіло твоє
почорніло від світла на вугіль…
Що ж позаду? А те, що й попереду буде…
Це повітря густе? Чи лягає на очі полуда?

***

© Павло Мовчан. Всі права застережені.