БЕТОН
На попелище власних літ
і на спустошене дворище
щось надить… надить… Пам’ять, рід?
Чи здичавіле гробовище?
Скрізь лобода та кропива,
якась чужа трава — в коліно…
Печальна пам’ять родова
дороги скривлює постійно…
Але вирівнює їх страх,
та шлях життєвий гнеться криво…
Скрипить прах ваший на зубах,
що посміхаються щасливо…
Ступну крок вбік — у мур уткнусь:
він вигнався з обох боків
мого життя, де «к» — як плюс,
«ати» — мов вигук, — ой високий!…
Високий мур, — чи ж навіки?
Він обтягнув усю країну? —
Пробились гострі шпичаки
із нього, і штовхають в спину…
Нікого я не бачу. Сам
іду, іду, немов тунелем…
Я знаю: ви присутні там,
де слід зостався від оселі…
Ви знову збратані, а тут
я сам один, як перст відтятий;
між нами двометровий ґрунт,
бетонний мур, іржаві ґрати…
Присутність вашу чую скрізь,
та зір не визначить, які ви.
Ліг ваший прах в міцний заміс:
мур височить на краю прірви…
Хоч вгору лишаєм повзи,
хоч в землю прахом западися…
Видно бетон: з вершин… з низин…
мов сам в бетоні схоронився…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.