* * *
Непроникальний світ не розчиняє двері:
гну погляди прямі, б’ю пальці об граніт,
лиш сухо шелестять дерева костопері,
повітря нерухоме твердіє, наче лід…
І костяна стіна укопаного лісу
розступиться на мить і вглибині замкне.
Рукою відгорну я димову завісу:
який байдужий світ, яке життя сумне…
Розбратане усе, роз’єднане, вороже…
Важка і темна плоть завжди окремить нас…
А де ж любов? Невже ж в душі порожній?
Чи в неї ж можна втиснути увесь безмежний час?
Все змінне, плинне все, безглузде,
бо все смертне.
Птах — витвір ліпоти у виямці гниє.
У замкнутих тілах безвічне щось заперте…
За межами душі душевний простір є…
Навіщо будувать це тіло неповторне,
біжучу множить кров у жилах ворушких,
якщо його злама слухняний кат потворно,
каркас життя розтопче той чобіт преважкий,
який втоптав в багно тобольське всю родину,
в товсту сибірську кригу тіла замурував?
І ми хіба живем? Поволі ніби гинем…
На власну душу хто нас позбавив прав?
Не стиснутись в єстві самітному до крапки,
обчислено тіла, на облік взято кров,
і голова твоя підігнана під шапку,
і взято під контроль роздвоєне перо…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.