НАДРА РОДОВІ
Ти — спогад сам собі і нагад про майбутнє.
Знайшов ти жилу світла у надрах родових.
І покоління всі в тобі людські присутні…
Ти згорнутий словник слів мертвих та живих…
Чому ж ти зубожів і сам себе обмежив
теперішнім лише та лушпайчастим «я»?
Розставлені густі скрізь дротяні мережі,
і межові стовпи по обріях стоять…
Не переступиш дат бетонних, прикордонних,
не перескочиш сам назначених подій:
всі первісні слова зотліли в чорній книзі,
не вимовити їх — такі вони тверді…
Розщеплена давно сторінка дерев’яна,
розірвано навпіл коріння рідних слів,
і зримою стає в повітрі смертна рана,
де мерехтять мечі і зблискують шаблі.
І стали шаром світла життєписи розкриті,
поволі скаменівши в родовищах буття;
і раптом звузив біль єство твоє до ниті,
до лінії, що все викреслює з життя.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.