* * *
Крилом балкона піднятий угору
ширяв над тілом захмелілий дух.
Магнітна прірва, де ряхтіли зорі,
вповільнивши, остуджувала рух.
Яке сирітство, несумірне з світом!
Яке зухвальство розумом збагнуть
зміст зореносних віковічних літер,
космічну сталість і безмежжя суть…
Ні. Не для нас ці письмена писались;
лякливий зір в безодню не пірна,
бо знаджують його земні провали,
і він читає тлінні письмена.
А там… ген там… для янголів ті знаки
і не для сущих писаний закон…
Нечитана абетка зодіаку…
Вп’ялися пучки в теплий ще балкон.
Бо раптом лопне, ніби перевесло,
обмежуюча розум близь земна,
і спалахне в очах сльоза небесна,
і зоряна — в душі — речовина.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.