Павло МОВЧАН

* * *

Я віддирав себе від світу:
кровоточив і зір, і слух,
і обпікав все тіло вітер,
ставав нестерпний кожен рух.
Світ справедливий, я ж — облудний:
себе самого возлюбив;
марнотний розум, кривосудний,
пристосувався до доби.
Погоджувався для годиться,
і можновладцям потакав,
і душу, як багно на шпиці,
у колесі марнот кружляв…
До всього так приріс очима,
що їх мені не відірвать
від верб сумирних і від диму,
від гнізд осінніх та багать…
Зникає дим за межі зору,
вогонь провалюється вниз,
і погляд рветься, наче корінь,
де краплі крові запеклись…
І клич, відірваний від слуху,
єдиним складом «та» стирчить,
сучком вихитуючись з вуха, —
рве нитку нерва і болить…
Твій, тату, зір в моєму зорі
проріс, по жилах поснувавсь:
ти весь в очах моїх спрозоривсь,
аж біль шовковий перервавсь…
Та зір біднішає щоденно:
криничка всохла, дуб засох…
Де ти стелив постіль зелену,
там яма вирита на двох…
Збіднів і слух — не чути: «Сину!»
Я ж з ешафота не кричу,
що тебе чую, і не гину, —
за вольну волю, за вітчизну…
Між бур’янами, як вовчуг,
один, розщеплений стирчу…
Дивлюсь крізь вилом у паркані
на візерунки давніх мук, —
протертий бриль, куфайка драна,
в руці мітелка, як бунчук…
І звук, розтерзаний губами,
порвавсь, мов нитка нетривка…
Куди не гляну — жовті плями,
немовби зір їх випіка…
Від верб зостались жовті згарки,
і розволікся жовтий дим.
І образ змовк, як фотокартка,
де ти відбився молодим…
І, мов папір, в повітрі дранім
весь аркуш дня на клапті рвавсь,
і відривавсь, мов бинт від рани,
від зору та від слуху — час…

***