Павло МОВЧАН

ПРОСТУПАЮЧІ МАЛЮНКИ

Він горілиць лежав, розплющений повітрям,
за межами очей закруглювався світ,
і від тепла, що в тілі, западина гранітна
розширювалась, глибла поволі, наче лід…
А під вагою тіла стискалося коріння,
і карлючки торішні, прошилюючи спину,
торкалися болюче настуджених кісток.
Проточний зір стікає, мов джерело, поволі,
і чистота дитяча у ньому не струмить,
і осіда на денці шар сонячної солі,
павук снує вздовж тіла нерукотворну нить…
Перетікає погляд через широке поле,
та давнього малюнка з очей нічим не змить:
розковзяна дорога… корова… мати… поле…
налигач у руці напруживсь, аж бринить…
Багно з-під ратиць чвирка. І хлюпає в чоботях…
І, розчахнувшись, ноги впираються у лід…
Слідком бреде дитина по шию у болоті,
шукаючи ногами в багнюці теплий слід.
Чорніють по коліна болотяні панчохи,
збігає чорна хвиля по кризі, що на дні,
ось-ось наздожене невільників, ще трохи,
учепиться за хвіст… Та простір почорнів…
І з кожним кроком обрій понижувався стрімко,
неначе на дні ями був той шумний базар,
де зникне і корова, мов западеться в дірку
з-під бублика, пробивши раптово криги шар…
Тече, тече до низу розковзяне болото,
а дірка у повітрі все ширшою стає:
стоїть лихвар полтавський сумирно на воротях,
слова солодкі точить, а дума про своє.
Випростується з урни, запхавши в ніздрі вату,
Скулиха навіжена і матюки пече…
Базар обгородили безногі та горбаті,
безручко сучкувате випростує плече…
Дитина, відсахнувшись, волає лячно: — Мамо!..—
Він будиться від крику — малюнок не зника,
затягується зором, як в бублик, в круглу раму,
щоб захолоть навіки під плівкою льодка…
Лежав він горілиць і холод чув всім тілом,
в граніт втавав поволі і в кригу вічну теж…
І проступав малюнок чіткий крізь погляд білий:
дорога… поле… мати… мотуз…
через плече…
Повітря нахололе було важким надміру, —
воно поволі жовкло, світилось, мов бурштин,
і дірка затяглась, мінився колір сірий,
розширювались очі уламками крижин.

***