СТАЛІСТЬ
Все в дереві збулось — і формою, і змістом,
тому й смирення в ньому, тому і падолист.
А тут що не ковток — повітря скалка — вістрям
занозиться в горлянку, і ріже губи свист.
Надміру нам життя на одиницю часу,
бо й латочки землі нам вистачило б тут,
щоб чисто спалахнуть і радісно погаснуть,
не почорнівши, ні, позолотивши ґрунт.
У гніздах золотих, у золотих півкулях,
як в пригорщі вода, хвилини аж дзвенять.
Життя надміру, так, та часу все бракує:
тож квапимося жить, колеса аж киплять.
Все тонший корінець снується з дому, з дому,
все далі й далі він від рідної землі,
і пам’ять вибляка поволі, як солома,
а швидкість все зроста — вивітрюється слід…
І прагнеться — чому? — прожити одночасно
під деревом в саду, на камені в степу,
при чистім джерелі, що краплі ниже рясно,
у затінні липневім, сховавшись під лопух.
Т у т прагнеш бути й т а м : в теперішші,
в минулім,
а погляд все тече і сталості жада…
Облущилась вгорі потріскана півкуля,
у горлі застряє потріскана вода…
Надміру часу нам, та вічності замало,
тому й дрібниться мить, торочаться шляхи,
рве очі вітер нам — ми ж тиснем на педалі,
та при самій землі стина нас небосхил.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.