Павло МОВЧАН

ВИХІД

Слідком за тобою і дзеркало вийшло із рами,
і світло втяглося у крапку і зникло — нема…
Лиш дихає холод з квадратної ями,
немов у розбите вікно проломилася чорна зима.
І знав я, що яма — це межі моєї журоти…
Колись осягав я у захваті межі утіх.
А нині, а нині — мороз видихаю із рота,
ні краплі тепла зберегти я у грудях не зміг.
Вистуджувавсь, ніби вода у відрі до світанку,
виснажувавсь — тіні не втримав — втекла…
На протягах часу б’є тіло моє лихоманка,
лежить на долівці в коліно холодна зола.
І вийшли із пам’яті теплі кущі верболозу,
пісок придніпровський струмком просочивсь,
і зникла вода, повернулись морози, морози,
далекі морози, тобою забуті колись.
Немов у снігах народивсь і приплив на крижині
в це житло, де ти обігріла мене,
та нині він з пучок викрапує синьо
в порожнє повітря, що стало немов крижане.
Чого не торкнуся — синці зостаються повсюди,
в проваллі дзеркальнім синіє моя п’ятерня,
і голос синіє… імення твоє він забуде,
не зможу ніколи й відлуння твого перейнять.
Та, може, я вийшов і сам за тобою;
в теперішнім часі, напевне, мене вже й нема,
а тут тільки зліпок затерплого болю,
який так ретельно і довго ліпила зима.

***