* * *
Мене цієї ночі вмерло так багато,
так, ніби мову я раптово втратив,
забув усі імення та слова,
а на обличчі виросла трава.
Мені приснилось те, що було явним:
ти була з іншим у моєму травні,
ім’ям чужим ти кликала мене,
і дерево дзвеніло крижане,
і сипавсь іній замість пелюсток,
і видно було хід твоїх думок:
сама про себе, про утіху й хіть…
Та до пуття не міг я зрозуміть,
навіщо стільки світла на ту зраду?
Аби було видніше, куди падать?..
І скло віконне падало на брук,
яким ти сажу вишкребла із рук…
Я склянками підошви собі зранив,
і тінь липуча витікала з п’ят…
Я бачив світло, що точилось в камінь,
і било в очі, щоб не бачив втрат…
То ти із мене витекла смолою,
і бите скло тріщало під п’ятою…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.