* * *
Я йду у час, а ти йдеш в позачасся
з лукавим зблиском краплених очей.
Ну як тобі в минувшині прекрасній?
Не тісно? Ні? — і докір не пече?
За кущ трави чіпляюся руками,
аби пісок струмуючий не зніс.
Потужний плин, хоча на шиї камінь,
і ясно черепашками обріс…
Несе, несе, і я за все хапаюсь:
за спогади, за снігу ланцюжок —
на ньому, наче гирька, я хитаюсь,
та сиплеться з годинника пісок…
Порошить очі, засипає горло,
і гембелем зсередини струже;
потужний струм — перед очима чорно…
І чорно у минувшині — невже?
Тому ми й розминулись, що безвічне
не рушене ні спогадом, ні сном…
О де ж твої долоні перестрічні,
невже й вони присипані піском?
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.