* * *
З глибин небесних долинає гуд,
занурюючись крапкою в тривогу,
і дотліває хмари білий трут,
і тінню пада попіл на дорогу.
Стоять сумирні срібні дерева,
приховуючи спокій нерухомий,
ледь-ледь багнітки вітер колива,
мов струшує з гілок зимову втому.
Вершки чорніють в надвечірній час,
відтінені блакиттю покрай неба,
і сніг, немов нерукотворний Спас,
лежить в ярку, засвічений від себе ж.
І подих твій, і погляд твій — ось тут,
щоб стати і відбитком, і глаголом,
аби крапчастий літаковий гуд
не вислухать — висловлювати болем.
Твоя присутність — свідчення й хвала,
піднесення і світу осягання;
долоні чують лінію тепла,
що пролягла окремо від смеркання.
І чує серце лінію життя,
що твориться уривчасто, крапчасто…
І краплі криці стрілами летять,
аби, вознісшись, в глинищах захрясти.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.