* * *
Спливає цегла в глинища з соборів,
та тінь хреста літає нерозтанно,
і погляд підіймається угору,
де клен росте розпачливо на бані.
Ти нас відкинувсь? Ми тебе — зреклися?
Вінча безглуздя храмова руїна.
Зливаються у нуль цегляні числа,—
ми ще живі, та мертва вже країна…
Вростає корінь в помисли високі,
з руїни духу випиває силу;
собор сплива у глинища, як докір,
стирчать повсюди арматурні жили.
Чи ж є межа між небуттям та сущим?
Окремить їх лиш лінія питання.
Все стало переходить у минуще,
грядущий суд триває до вмирання…
Гудрон кипить, і дим валує з пекла,
і олово стікає в домовини.
Смола повітря будить в горлі клекіт
і заганяє мову углибини…
Триває слід. І осідають стіни.
Та зір хреста підсаджує угору,
де клен росте, тримаючи руїни,—
з країни мертвих витікає корінь…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.