НАДВЕЧІР’Я
Напоєна вогнем, насичена паланням,
зависла над селом підхмарена блакить,
поширшала, мов звук, вечірня мить зростання:
женеться вгору тінь — її не зупинить.
І збільшена бджола свій лет дзижчанням ширить,
і ворон на біду ув оці почорнів,
прокреслив чорне «кар» розірваним пунктиром,
мов нитку простьобав на сизім полотні.
І тягне череда в село духмяну хмару,
дійниці аж гудуть, розпечені за день,
ще мить — все спалахне, бо шибки повні жару,
все піде під вогнем, все витлиться упень.
Чи ж варто наживать і множить зайве збіжжя,
щоб підживлять щодня пожежу хижівну?
Живи, як і живеш, — відкрито все навстіжжя,
щоб, як росина, міг на сонці спалахнуть.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.