* * *
Кожного ранку будить синиця
стукотом в шибку — зараз встаю…
Знову потовщало жовтої глиці —
сосни засипали стежку мою.
Мимо проходять чорні дерева,
трісне раптово збоку сучок —
звук однослівний щезне у мрево,
збивши на хвилю зважений крок.
Тільки навшпиньках треба ступати,
щоб не злякати у лісі луну,
не потривожити страх волохатий,
не обірвати срібну струну.
В птичому поквапі листя пожухле
з гілки на гілку переліта,
тишу колише, пройняту слухом,
щоб не нагусла в устах німота.
Раптом роздзвіння — кільця блакиті
над головою плавко пливли…
Може, причулось, — вітром розмите,
переліта сиротливе «курли».
Може, то нагад про стан проминулий,
може, від того, що біль схилитнувсь,
серце у грудях нараз стрепенулось —
в землю ногами я глибше угруз.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.