* * *
Діду Кузьмі
Предовгим поглядом, що за літа сягає,
вже бачиш рай і хмар летючих зграї.
Слова відходять, звуки відлітають,
чіткішає обрис запашного краю.
Душа мовчить, готова до відльоту,
відштовхує ненатлицю-скорботу,
вилущується з утлого одіння,
розвівши руки, врізані в коліна.
Цегляна хата, біла шкаралуща,
стовпи димів, непроходима пуща,
і небо гне метелик безіменний,
біліє чисто, відліта тихенно.
Колишня втіха, насолода плоті
металом стали, що гірчить у роті…
— Ні, ні, не треба того раювання,
якщо таке гірке на смак прощання.
А чи безсмертя для душі потрібне,
якщо вона залишиться безрідна?
Ще треба ложку вистругать онуку,
прожити, мов останню, кожну мить
і на безсмертя взять тоді заруку,
якщо, мов ланці, душі сполучить.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.