* * *
Від доторку руки вода стає шовкова,
і ти, мов пух, летиш із губ, моя любове!
А навперейми я, мов світ, з усіх сторін.
Суничини грудей, і яблука колін,
і губ гарячих млость,
слова, що ділять нас, —
злилось усе, зросталось,
щоб бути повсякчас.
Щоб простір нами став — вмістилищем безсмертя,
щоб ми, одне одним наповнившись всещертно,
раділи,
що бджола
іде над снігом скреслим
і на відвічний плин стружуться нові весла.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.