* * *
Ти — світла далечінь, простелена рівнинно,
прозора та дзвінка, немов погожа днина,
в тобі блакить лунка і крила журавлині,
співучі павутини пряде твоя рука.
Люблю тебе, о земле! Твоє пречисте лоно
остуджує мої натруджені долоні,
наснажує мене, як трави на осонні;
тепло твоє у жили щохвилі затіка.
Наперекір вогню і подихам пустелі,
тебе зволожу я, щоб рунь зросла весела.
Зіжну, і змолочу, і хліб знесу в оселю,
аби далеких друзів на свята закликать.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.