Павло МОВЧАН

* * *

І, посміхаючись, мов танув,
і перетворювавсь у рух.
І відкривав не вуха — рани,
аби поглибити свій слух.
І затверділе зверху тіло
зчищав, мов кору. Щоб відчуть,
як поторкає звечоріло
повітря сиза каламуть.
І слухав, розчинивши тіло,
як в серці промінь затверділий,
немов накільчений, росте.
Повітря зашерха густе…
Але вихоплюється слово
від захвату, що тобі знову
вертає свіжі почуття.
Кричиш: — Весна! — І світлим словом
промірюєш глибінь життя.

***

© Павло Мовчан. Всі права застережені.