* * *
Буравлячи лід і пронозячи зором кристали,
чому неодмінно ти прагнеш добутись до дна?
І воду фарбуєш, навмисне розрізавши палець,
щоб знати, яка у життя довжина?
Тремтить на льоту павутинка загуслого звуку,
промірявши захват, що губи тобі розімкнув.
Чому ти так глибоко в серце впровадила муку —
невже аби знати страждання мого глибину?
Розірваний крик у паузах біль появляє,
підносячись вгору, щоб зміряла плоть висоту.
Гаряча долоня твоя мені рот затуляє,
щоб зміряв терпінням кохання його гіркоту…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.