Павло МОВЧАН

НАДВЕЧІР’Я

Напоєна вогнем, насичена паланням,
зависла над селом підхмарена блакить,
поширшала, мов звук, вечірня мить зростання:
женеться вгору тінь — її не зупинить.

І збільшена бджола свій лет дзижчанням ширить,
і ворон на біду ув оці почорнів,
покреслив чорне «кар» розірваним пунктиром,
мов нитку простьобав на сизім полотні.

І тягне череда в село духмяну хмару,
дійниці аж гудуть, розпечені за день,
ще мить — все спалахне, бо шибки повні жару,
все піде за вогнем, все витлиться упень.

Чи варто ж наживать і множить зайве збіжжя,
щоб підживлять щодня пожежу хижівну?
Живи, як і живеш, — відкрито для навстіжжя,
щоб, як росина, міг на сонці спалахнуть.

***

© Павло Мовчан. Всі права застережені.