В СТЕПУ
По хвилі зеленій пливе-виглибає ковчег для спасіння,
і коршак у пошуках суші заточує лет,
розмотана нитка сотається в небо від тіні,
та слово благальне на кілька віків заліта наперед.
Крізь дошки розсохлі щілястий пирій протікає,
і чвирка крізь пальці драглиста зелена трава,
і степ розіллявсь — скільки око сягає,
хитається снасть, і вітер гуде в рукавах.
Перепел випливе, виринуть роги сугачі,
і обрій прозорий то зрине, то раптом впаде.
І хмара зависла, кружляє на сонці ледачо,
і мливо струмує з-під неї донизу руде.
Байдуже душі, щоб пливти їй і тільки,
її не бентежить полин чи ядушний чебрець.
І враз стрепенеться, коли захлинеться сопілка,
і ти прошепочеш: «Коли вже там мандрам кінець?»
Але тебе носить — куди і чому? — по рівнині,
а знуджений погляд пристати не може ніде,
хіба що спіткнувшись на всохлій пливучій зелині,
на метр і не більше зароджений ляк відведе,
і вгледить курган, і бабу примарну на ньому,
що міцно руками стиска скам’янілий живіт,
бо знає вона: о, як тяжко в оцьому огромі
являти життя, щоб згодом пливти через світ.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.